Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока
Федько знову перегорнув зображення на моніторі. Тепер там з'явився неголений коротун у темних окулярах, із довгим масним волоссям. Коротун посміхався і тримав за талію схожу на вішалку блондинку, котра була вища за нього на голову.
– Гліб Македонський, – продовжив Нестеренко. – В миру – Віталій Столярчук. Теж цікавий персонаж. Грошей, як кажуть, кури не клюють. Продюсер кількох серіалів, працює переважно в Москві, але не гребує й київським бомондом. Буває практично на всіх кіношних тусівках, позаяк зайнятися панові Столярчуку абсолютно нічим. Хобі – дівчата-моделі, причому явно має схильність до надмірно високих і хворих на анорексію. Кажуть, зараз готується до якогось страшенно дорогого проекту. Щось на зразок «Тараса Бульби». Режисер із Москви, але знімати будуть у нас. Македонський – людина в кіношних колах відома й досить скандальна, отже, з ним обов'язково необхідно познайомитися.
– Що далі, то страшніше, – зітхнув Кравченко. – Не здивуюсь, якщо надалі не зможу дивитися кінофільми. Маю надію, хоч із геями знайомитися не доведеться?
– Костянтин Полторак, – замість відповіді Федько перемкнув фото на моніторі, даючи місце осяйній посмішці зарослого тижневою щетиною молодика з напомадженим волоссям і мужнім поглядом карих, трохи примружених очей. Ярославові здалося, що він десь бачив це обличчя. – Саме з тієї когорти. Рішуче не помічений у зв'язках із жіноцтвом, натомість не приховує свою симпатію до чоловіків. Коханців змінює наче рукавички, крім того, встигає зніматися в кількох російських серіалах та одному нашому. На даний момент досить популярний актор. Буде присутній на фестивалі.
– Стривай! – зупинив Нестеренка лейтенант. – Костянтин Полторак?
– Саме він.
– Серіал «Штурмова група»?
– Так, він працював у «Штурмовій групі».
– Капітан Шульгін?
– Ви не помилилися, – осміхнувся Федько.
– Тьху! – тільки й зміг вимовити Кравченко спересердя.
Ярослав і собі пригадав дешевеньку телевізійну епопею про пригоди в біса секретної і страшенно непереможної команди спецназівців серед бурхливих подій війни на Північному Кавказі. Він лише посміхнувся і продовжив щось занотовувати до свого записника.
Федько крутнувся на стільці й забарабанив пальцями по його пластиковому поруччі.
– Поки все. Там, звичайно, має бути набагато більше народу, але не на всіх є можливість зібрати детальне досьє. Втім, я думаю, цих унікумів тобі цілком достатньо, щоб на короткий час видати себе за людину від кіно. Ось, ознайомишся пізніше. Тут усе, про що я розповідав, – Федько протягнув лейтенантові тоненьку синю теку. – Я закінчив.
Галкін припалив чергову цигарку. Випустивши хмаринку сизуватого диму задумливо подивився на Кравченка.
– До кінця тижня роботою тебе обтяжувати не буду готуйся до занурення в нетрі кіноіндустрії, Сашуню. У Київ від'їжджаємо в п'ятницю. Доти маєш досконало вивчити біографії всіх цих паяців. У мене є виходи на декого з них, обіцяли допомогти давні друзі з міністерства. Думаю, тебе зможуть познайомити особисто з кількома. Не досить близько, але цілком достатньо, аби похизуватися перед пані Красовською зв'язками із сильними світу цього від кінобізнесу.
Вийшовши від Галкіна, Ярослав відпустив Федька й вирішив пройтися пішки львівськими вуличками, які весна пофарбувала в ніжно-зелені тони, цнотливо прикривши ті дрібні вади старовинного міста, що їх залишив на його обличчі невблаганний час, укривши шрамами фасади будинків і залізо дахів. Ще недавно голі дерева та низьке сиве небо робили центр Львова незатишним і сиротливо-похмурим, і ось, немов підкоряючись помаху чарівної палички невідомого мольфара, старовинне місто Лева одягнуло святкові шати. Навіть трамваї, які гуркотіли на стиках рейок, здавалося, були не такими запилюженими й укритими грязюкою, як завжди, а стомлені водії в заторах, визираючи з вікон автомобілів, мали не такий непривітний вигляд.
Ярослав ішов серед міського гармидеру, насолоджуючись весною і тим, що вперше за багато років його чекала не порожня квартира, де речі, залишені на своїх місцях довгі тижні тому, не змінювали свого місцеположення без його, Ярославового, втручання. Сьогодні на нього очікувала людина, котру він щиро кохав, і це цікавило його значно більше, аніж десятки облич людей, які йшли назустріч. Більше, аніж київський кінобомонд, що нагадував Ярославу банку з павуками, аніж герой спецназу, котрий на екрані спритно розправлявся з чеченськими негідниками, а насправді виявився гомосексуалістом. Його не цікавила навіть павучиха-Барбара, на пошуки якої було втрачено стільки часу.
Біля під'їзду Ярослав помітив рудого молодика, чий вигляд видався йому знайомим. Молодик, помітивши Ярослава, піднявся з лавки й застиг у нерішучості. Ярослав зупинився і придивився до рудого уважніше. Помилки не було, перед ним стояв Юрій Сердюк – брат покійного подільника Красовської.
– Доброго дня, Юрію, – подав для вітання руку Ярослав.
– Вітаю, – потиск руки Сердюка був схожим на дівочий – такий самий млявий і слабкий.
– Наскільки я розумію, ви очікуєте саме мене?
– Так, пане Савицький.
– Тоді я рішуче не розумію, хто з нас заробляє на життя розшуком! – розсміявся Ярослав. – Як ви дізналися мою адресу?
Сердюк знизав плечима.
– Все дуже просто. Я був у Євгенової матері, просив її надати ваші координати. У неї була ваша візитівка, на якій зазначено номер вашого домашнього телефону. Маючи простеньку комп'ютерну програму з адресами й телефонами львів'ян, знайти вас було зовсім не складно.
Ярослав відкашлявся. Після того, що відбулося з ним на Північному Кавказі, він не дозволяв собі таких огріхів. Можливо, розслабився за останні кілька років, але недавні події в Польщі вкупі з відвідинами цього рудого «ботана» надихали змінити квартиру й більш прискіпливо ставитися до власної безпеки. Врешті, він тепер має дбати й про безпеку однієї досить симпатичної особи.
– Я готовий вас вислухати, пане Юрію, – тихо сказав Ярослав.
Сердюк зітхнув і присів на лаву, жестом запрошуючи Ярослава.
– Я не хочу обтяжувати вас, пане Савицький, – зітхнув він. – І
