Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Не дивився на годинник, але гадаю, що огляд тривав не довше кількох хвилин. Вивів машину на головну дорогу. Обережне поплескування по руці одразу збудило Дейвіс.

Моя супутниця розплющила очі й кілька секунд сиділа нерухомо, тоді струснула головою, гарячково розкрила сумку і, переконавшись, що все на місці, мало не зомліла від страху. Притискувала руки до грудей, важко дихала і все ще не могла промовити й слова.

Я запитав, що з нею, торкнувся долонею її щік і лоба, запропонував заїхати до лікаря.

— Прошу тебе, Огняне, дай мені спокій. Мені просто запаморочилося в голові. Останнім часом почуваю себе не зовсім добре. Неначе вагітна, весь час мене нудить. Поїхали. І прошу тебе, нічого не кажи Кларку. Він такий підозріливий… ще подумає, що я епілептичка, і, гляди, вижене мене з центру.

Я дав газ. Поспішав надолужити втрачений час.

Далі події розвивалися звичним чином. Полковник Кларк поїхав своєю машиною. Поїхав туди, куди кожного тижня того самого дня і в той самий час їздив Кемпбел — у лабораторію на протилежному кінці міста.

За кілька днів я повідомив у Софію те, що виявив під час «запаморочення» Дейвіс.

Життя моє помітно змінилося. Я дедалі більше перебував в інформаційному центрі як співробітник Кларка по Болгарії, повноважний представник емігрантського уряду, кореспондент радіо. На віллу їздив лише тоді, коли мене викликала Дейвіс. Певний час проводив у магазині радіотоварів. Часто їздив до Афін, Відня й Рима.

В Афінах мав зустріч з болгарською еміграцією. Газети писали про двох промовців: генерала Ніколова і «молодого здібного поета й громадського діяча Анастаса Тодоринова, втікача з Болгарії».

Якось увечері я повернувся зі скелі, на яку прийшов, коли вперше побував у Піреї, ішов вулицями Афін.

— Людина завжди сильна й права, коли думає і діє в ім'я Болгарії.

Я здригнувся й ледве опанував себе, щоб не озирнутись. Продовжував механічно іти, пхнувши праву руку у внутрішню кишеню піджака, де тримав маленький маузер, калібру сім і шістдесят п'ять. Невдовзі знову почув знайомий насмішкуватий голос:

— Не викидай коників і залиш іграшку. І ніколи не клади палець на спуск раніше, ніж перевіриш, на кого спрямовуєш зброю.

Я озирнувся — Насо! Не встиг розкрити обійми, як він суворо проказав:

— Обернись і спокійно йди далі. Йтиму слідом.

Коли він наздогнав мене, я так стиснув його руку, що мій земляк застогнав:

— Ведмідь, ти мені кістки потрощиш! Привіт! Прийми вибачення за все і — звісно — й поздоровлення за все. Абсолютно за все! А від мене — привітання і трошки заздрощів, що з Дейвіс ти дійшов не до середини, а до кінця.

— Колишній гімназист вам набазікав?

— Не має значення хто.

— Але ти, ти як тут опинився?

— Цілком законно. З нормальним паспортом… Окремий привіт від Моряка.

— Зрозумів. Але ж він був на навчанні? Чи приїхав у відпустку і ти йому все розповів?

— Нічого ти не зрозумів. Він завершив навчання.

— Отже, приїхав, і ти розповів…

— Не розповів, а доповів. Я знизав плечима.

— Ти звичайно заводишся з півоберта, а тут щось у тобі заїло. Пересунули нашого полковника на іншу роботу, а на його місце призначили Моряка.

Хотілося мені стиснути йому правицю, але вчасно стримався.

— Спокійно, друже, бо в мене ще є новина і в тебе може луснути серце.

— Що?

— Ми пішли на порушення партійного статуту й прийняли тебе в партію за твоєї відсутності. Вітаю з прийняттям до партії. Прийми наші символічні обійми.

Я не знав, що сказати. Никав очима, бо не хотів, щоб Насо помітив сльози.

Наша розмова була короткою. Шкодував я тільки про одне — не могли ми обійнятись, а мені так хотілось притиснутись до друга.

Відтоді почалися наші зустрічі з Насо принаймні один раз на рік. На міжнародних конференціях і ярмарках у всіх містах Європи. В мене був спеціальний паспорт, який дозволяв без жодних формальностей відвідувати Італію, Англію, Бельгію, Норвегію, Данію, Сполучені Штати Америки, Туреччину і Грецію. Увечері в присутності місцевих емігрантів я порадив генералові Ніколову трохи відпочити, бо він скаржився на головний біль.

Ранком перед сніданком він сказав портьє в готелі, що трохи прогуляється. Коли хто питатиме його, повернеться за годину.

Через кілька хвилин я подзвонив тому ж портьє і сказав, що від'їжджаю до Салонік і повернусь наступного дня. Про це знали й місцеві емігранти. Я сів у машину і наздогнав генерала. Запропонував йому поїхати зі мною, щоб розважитись і познайомитися з деякими болгарами в Салоніках. Він хотів подзвонити в готель, але я запевнив, що кімната чекатиме на нього, коли б він не повернувся.

Усього цього ніхто не знав, і, припускаю, ніхто за нами не стежив, щоб завважити його від'їзд зі мною.

Шосе звивалося понад морем. Я зупинився в оливковому гаю. Сказав, що в моторі щось зіпсувалось, і порадив генералові пройтися до моря, поки полагоджу машину.

Невдовзі я почув здавлений крик. Навколо було порожньо, і ніхто більше не почув того крику. Двоє друзів Болгарії заховали генерала в своїй рибальській хатині, запакованого, мов поштова посилка. Уночі моторний човен приставив його на якийсь корабель, що проходив неподалік.

Як я пізніше довідався, корабель прибув до Варни і передав свій «вантаж» на берег…

А я приїхав до Салонік, «запалив» тамтешніх емігрантів на боротьбу проти теперішньої влади в Болгарії і повернувся до Афін. Подзвонив у готель до генерала. Мені