Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Саме так, хитруєш.

Я нахилився і поцілував її у щоку.

— Ти оракул, а не жінка. Тобі не секретаркою кореспондентського бюро бути, а президенткою Сполучених Штатів.

— Припини свої дурні жарти, а то я піду.

— Ого, ти наче нервуєш! Поцілував їй руку.

— Прошу пробачення за мої хуліганські вихватки.

— Боже, ти неможливий! Не можеш витримати й десяти хвилин!

— Кохана, адже ти знаєш, що я люблю дивитися на життя веселими очима блазня. Десять років тому одна дівчина з фарбованим волоссям і милим личком, невиправна любителька спортивних автомашин, дала мені винятково цінну пораду: «Дивись на життя веселіше! Усе сприймай з гумором. Живи карколомно, в рожевому серпанку жартів, на швидкості сто двадцять кілометрів на годину! Ось що мені подобається!»

— А зараз удаєш, що взяв на озброєння поради того дівчиська!

— Ніколи не забуду, ким була і є для мене та дівчина!

Мій голос звучав щиро, і вона запитала, не приховуючи цікавості:

— А чи можу знати, ким я була для тебе?

— Найперше — не тільки була!

— Не розумію, навіщо ятриш старі рани. Йдеться про інше — про твою надмірну жартівливість. Прошу тебе, не будь смішним, бо саме така твоя поведінка виказує якесь напруження чи тривогу.

— Тривогу — так, але напруження… Цього ранку мене мало не збила якась машина, і я радий, що лишився живий.

— Як, випадково чи…

— Випадково, звісно. Коли б комусь заманулось викреслити мене із списку живих, він міг би це зробити без особливих зусиль.

— Ти помітив машину й шофера?

— Так, незнайомі.

— Все-таки уважніше переходь вулиці.

— Гаразд, але ж не на кожному перехресті є підземний перехід, і доведеться переходити вулиці, де мене «зненацька» можуть збити.

— Це тому, що ти полюбляєш… Як це кажуть по-болгарському? Так, вештатись пішки.

— Може, ти й маєш рацію, і від завтра починаю їздити тільки трамваєм або автобусом.

— Цікаво, ти знову ухилився від теми.

— А про що йшлося?

— Чи не помітив чогось цікавого в ранкових газетах?

— Так, три з них вихваляють гарні ноги артисток в одному й тому ж барі та запрошують подивитися цікавий масовий стриптиз.

— А про болгарського втікача хіба не читав?

— Навпаки, читав і навіть бачив його на вулиці.

— І в його розповіді не помітив нічого особливого?

— Звичайний випадок.

— Боюся, що ти виявляєш короткозорість.

— Я не виявлю короткозорості, коли моя давня приятелька підкаже, що слід робити.

— Ти… як це кажуть?., ага, наставляй кишеню ширше. І принаймні не підлизуйся, наче кіт.

— Гаразд, люба Мері, скажу тобі відверто. У тому, що я прочитав, нема нічого особливого — звичайний недалекий утікач.

— Ти не вмієш читати між рядками.

— Можливо, іноді й… боги помиляються. Тільки ти, люба, коли й знаєш більше, то не з газети. Певно, з іншого джерела, й нема чого так допитувати мене, коли тобі прекрасно відомо, що я не знаю того, що знаєш ти.

— Гаразд, гаразд, але ти мусиш усе зрозуміти сам — без підказок і зайвих подробиць. Учора шеф наказав зчинити галас навколо цього випадку, і це все.

— Авжеж, ненабагато більше, ніж можна здогадуватись, що хотіли сказати між рядками не дуже глибокодумні кримінальні репортери.

— Не знаю чому, але в мене склалося враження, що шеф розлючений, хоч ніяк цього не виказує.

— А що ж його так розлютило?

— Як що? Боже мій, Наско, на якому ти світі живеш? Чи ти з неба впав?

— Цілком можливо.

— Після того скандального випадку, про який так роздзвонили болгарські газети, він не знаходить собі місця.

— Але ж два місяці тому…

Сказав навмання. Хоча, звісно, мав на увазі те, що знали ми обоє.

— Після публікацій у болгарських газетах він увесь ранок нікого не приймав, а наступні три дні взагалі не виходив з дому. Нездужав. Неважко було зрозуміти, від чого занедужав. То чого ж він розлютився зараз?

— Не бачу жодних підстав для гніву.

— Краще тримай при собі ці міркування, бо справді виявишся короткозорим.

Вона докинула це, вже загасивши сигарету й підвівшись.

Коли я хотів зрозуміти, що задумали мої начальники, я починав сперечатися з кимось із них. Погоджувався не з усім, що мені твердили, і таким чином вони якщо й не казали, то принаймні підказували, про що думали.

Попередження Дейвіс було категоричне. Вона сказала небагато, але й цього мені досить. Більше розпитувати не можна. Я вирішив дочекатись нагоди, коли хтось знайде привід побазікати зі мною. З такою тактикою можна й запізнитись, але так чи інак я у вовчій пащі і вибору не маю.

Кожна спроба прискорити події може призвести до провалу. Мені не лишалося нічого іншого, як дотримуватися свого давнього правила — легенько, непомітно посмикувати нитки.

Все-таки мені не хотілося залишатись у такому невизначеному становищі, і десь так пів на дванадцяту я подався до одного болгарського кафе. Досить непривабливий заклад — незатишний, закіптюжений зал, прилавок, за яким продавали каву і пиво. Непривабливі були й відвідувачі —