Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Здавалося, хтось обережно, але наполегливо й невідпорно підштовхує мене у вируючу воду. Ось я роблю крок уперед, ще крок і — лечу в прірву. Я напружував усі м'язи, але та незрозуміла сила тягла мене до безодні, і що більше вдивлявся в бурхливі хвилі, то все владніше штовхала мене туди незрозуміла сила. Незчувся, як закричав:

— Ні! Ні!

Заплющив очі, повернувся і впав долілиць. Відчув, що вже ніщо не штовхає мене зі скелі, і зашепотів:

— Товариші, не залишайте мене самого! Не відштовхуйте мене! Вір мені, Наско! Вір мені!

І ось вам цікава загадка природи. Хоч і не в той самий день, але приблизно в той час Наско Розвідник розповідав Морякові:

— Йшла нарада. Полковник щось мені втовкмачував, і ти знаєш, уже непереливки стало од повчань, од нагадувань, мов дитині: «Цього не роби!», «Туди не ходи». Начальство говорило, звісно, правильні речі, але я не слухав його. Мені вчувався шепіт, наче й не наяву, але й не уві сні: «Hace, вірте мені й не залишайте мене самого!» Чий же це голос? Дуже знайомий і дуже щирий. Мого тезка! А може, мені здавалося, що чув цей голос, бо телеграма його, яку передав капітан, кінчалася тими ж словами, — не знаю, звідки він ішов, але я чув голос. А собі сказав: «Тримайся, Hace, бережи своє серце од усяких там забобонних облуд, бо ти розповзешся, мов лапоть». Але все-таки після наради пішов до полковника й сказав: «Можете мене покарати, можете мене увільнити, підозрюйте мене у яких завгодно гріхах, але «Джаліль» ні дня більше не може залишатися без зв'язку й наших інструкцій!»

Опанувавши себе, заспокоївшись, я запалив сигарету й вирішив будь-що зв'язатися із Софією.

Скористався вже випробуваним методом передачі записки через капітана якогось судна. Я розумів, що це ризиковано, але іншого виходу не було. Ми зустрілися в одній портовій корчмі. Сиділи за столиком і пили пиво. Я почастував капітана сигаретами і залишив пачку на столі. Біля неї він поклав точно таку пачку. Коли ми встали, він узяв мою, а я — його. Під моїми сигаретами була записка, в якій я шифром повідомляв, коли і на якій хвилі мене слухати.

Генерал Ніколов виїхав до Стамбула, а я лишився узгоджувати взаємодії з групою болгар у Салоніках. Залишився, бо ще не вирішив, що робити далі, і сподівався, що хтось усе-таки передасть мені привіт із Софії. Кінець кінцем зрозумів, що безглуздо далі обдурювати себе. Якщо Анто щось розповів, мені ніколи не пощастить уникнути щупалець Центрального розвідувального управління. Буду я в Туреччині чи Греції — скрізь мене знайдуть його люди, вкинуть у якусь машину, а далі… а далі процедура відома. Моя ж затримка тут може викликати в Кларка сумніви.

Я вирушив у Стамбул. їхав, як на страту. Зупинився на площі Аксарай і зайшов у якийсь бар. Замовив мастику. Поволі пив і хотів, щоб ці сто грамів у чарці ніколи не скінчилися.

Але й це не принесло мені заспокоєння. Пішки подався до мосту Ататюрка. Але збагнув, що таке вештання небезпечне. Хіба виключено, що можу зустріти дружину радиста, яку напевно водять вулицями, щоб вона впізнала «Джаліля»? Я заспокоював себе тим, що помічу її здалеку й встигну зникнути, а вона навряд чи впізнає мене — бачила ж у пожмаканому вбранні, без окулярів.

Водночас прогулянка давала мені шанси зустріти когось із знайомих і довідатися про новини.

Нікого не зустрів. Це збентежило мене, і я зайшов у якийсь непоказний заклад на вуличці біля площі Істікляль.

Усередині світили всі лампи, але через хмари тютюнового диму було тут якось похмуро. Крутилися сумнівні типи з пиками піратів, вантажників і звичайних кишенькових злодюжок. За сусіднім столиком запримітив двох болгар. Раніше їх не бачив. Пересів до них ближче, але так, щоб вони не бачили моєї слов'янської фізіономії. Старший, з довгими вусами й кошлатими бровами, збирався йти. А молодший не хотів. Тоді старший нахилився до нього і сказав:

— Рушаймо, бо шпики знову почнуть нас розпитувати.

Молодший відповів:

— Його напевно знайшли. Хіба не бачиш, уже чотири дні нас не чіпають.

— Уставай і ходімо. Звідки ти знаєш, що їм заманеться. І хто цей болгарин з турецьким іменем, що вислизнув з їхніх рук?

Я встав, зігнувся й вийшов. Вештаючись по таких закладах, можу потрапити до рук поліції. Пішов ночувати до бая Спиро. І його розпитували, чи не переховував він болгарина на ймення «Джаліль». Це було десять днів тому.

На віллу я приїхав ранком. З ввічливої усмішки сержанта на воротях нічого не зміг уловити. Коли ввійшов до Дейвіс, вона вискочила з-за столу й загукала англійською мовою:

— Нарешті! Де це ти пропадав? А як засмаг! Чи сонце тебе так спалило, чи вітри завіяли? Боже мій, це ж не машина, а цілий вагон!

Я поцілував її руку. Усі страхи виявились даремними. Мені стало млосно, і я поспішив сісти. Я чув її голос, немов він долинав здалеку:

— Ти скажеш, що зморений? Грекинями чи австрійками? Ех, ти, атлете, тільки в одному випадку ти невтомний, але, з твого виду судячи, й тут вийшов переможцем.

— Зовсім ні. Давай зразу покатаємось на моїй машині. Поки мене не було, справи розвивалися так.

Анто пішов у Болгарію. Як тільки перейшов кордон, спалахнула стрілянина. Агенти Кларка доповіли, що з трьох уцілів лише Анто. Прикордонники спіймали його й одвели на заставу. Що було далі, ніхто не знає.

У п'ятницю Тумба пішов у парк, щоб зустрітися з «Антовою любкою». Дівчина чи, вірніше, жінка сиділа там. Як тільки він заговорив до неї, його схопили кілька чоловіків і вкинули в машину. Його били, вимагали зізнатися, що він болгарський агент. Він повторював тільки, що Анто попросив його зустрітися з цією жінкою, нічого