Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

Власник закладу, бай Кольо, давно переселився з Болгарії, працював перукарем, але йому не пощастило, і кілька років тому він вирішив спробувати щастя в торгівлі. Прибуток, очевидячки, був незначний — у кафе нічого не мінялося роками. На стінах висіли дешеві різьбарські вироби, привезені туристами чи давніми знайомими, побільшало, щоправда, баклаг на полиці поза стойкою. От хіба репродукції на стінах з'явилися нові — краєвиди Ріли й Чорномор'я.

Бай Кольо добре мене знав і зустрів як доброго друга та багатого клієнта, від якого не раз щедро одержував на чай. Повів було мене до вільного столика, але я зупинився, кинув погляд на відвідувачів.

У кутку сидів той, кого я сподівався знайти тут. — Геннадій Великов. З ним був Чавданов, чоловік моїх літ, але вже сивий. І ще з однією особливістю — коли б якийсь театр шукав актора на роль Наполеона, його узяли б з першого погляду. Він ніколи не сидів за столом один, і люди навколо говорили найменше.

Чавданов вважався завзятим соціал-демократом і час від часу видавав на гектографі газетку, в якій закликав соціал-демократів об'єднуватись на боротьбу проти наступу більшовизму. Журналістикою він займався між іншим, оскільки основну увагу й сили віддавав міжнародному товариству «Схід — Захід». Там він завідував болгарським відділом, і службові справи вимагали від нього більшу частину часу просиджувати у… кафе.

— Привіт, Наско, — вигукнув він так, що з десяток гостей обернулися до нього, а потім подивилися на мене. — Просимо, сідай до нас, — і театральним жестом указав на стілець.

Коли я сів, Чавданов сказав:

— Познайомся з нашим земляком і скажи, що питимеш.

Я стримано назвався, не виявляючи особливого інтересу до Великова, але й без тієї поблажливості, яку в таких випадках може виказати кожен давній емігрант.

— Кажи, що питимеш, — наполягав Чавданов.

— Каву.

— Гей, бай Кольо, дай Наскові каву, а нам ще по одній сливовиці. Слухай, Наско, в цього чоловіка великі неприємності в Болгарії. Кепсько, що нещастя переслідують його й тут.

Я співчутливо кивнув, приготувавшись вислухати розповідь про неприємності, але придивився до незнайомця й удав, наче щось пригадую.

— Заждіть, — сказав я, — чи це не ви зранку мало не потрапили під якусь машину? Потім бачив вашу фотографію в газетах і читав інтерв'ю.

— Інтерв'ю! — процідив він й обережно озирнувся, неначе хотів сплюнути від огиди. — Падлюки, а не журналісти.

— Тихо, не гарячкуй, — стримав його Чавданов.

— Вибачте, я вас не знаю і кажу не про вас, а про тих, із ким мав справи… Розумієте, я був щиро переконаний, що моє місце — в комуністичній країні. Виявилось, однак, що там не все дозволяється, що мені хотілося робити. А коли так, вирішив я, то виїду з Болгарії. Ось саме це я учора виклав журналістам, сказавши, що за переконаннями я все-таки ближчий до соціалізму, й, коли засуджую болгарську дійсність, це зовсім не означає, що вважаю ідеалом американський спосіб життя. А от саме про це вони не написали ані рядка. І понад усе ще спробували назавжди заткнути мені рота.

Мені здалося, що Великов щирий. Він так розхвилювався, що не міг більше говорити, губи в нього нервово смикались, а видовжене обличчя з гострим підборіддям почервоніло і вкрилося потом. Він узяв сигарету й зламав кілька сірників, поки припалив її.

Для такого, як я, що має можливість стежити за багатьма газетами й бувати серед журналістів, це не нова історія. Новим було інше. У Болгарії знайшовся наївний, який вважав, що тут він може знайти трибуну для боротьби — як він сам висловився — одночасно проти того, що йому не сподобалося в соціалізмі, та проти хижацької моралі капіталізму.

— Коли я потрапив у тутешній табір, — говорив Великов, усе ще в червоних плямах і спітнілий, — навколо мене почали огинатися, спокушати. І для чого? Щоб схилити працювати на них. Я не хочу служити жодній розвідці й хочу зберегти своє сумління чистим.

— Вам тут буде трохи важко з такою платформою, — зауважив я.

— Зовсім не трохи, — заперечив він, — я добре це знаю.

— Тоді мені не лишається нічого іншого, як тільки побажати вам успіху.

Угледівши в цьому якусь підтримку своєї тези, він знову запально заговорив, тепер уже про роль надпартійної емігрантської організації. Не заперечуючи йому, але й не підтримуючи, я зумів близько другої години вислизнути з кафе, пославшись на важливу зустріч.

У мене була досить поважна нагода поговорити з Кларком з приводу цього випадку, і я пішов у бюро. Хоч і не дотримуючись педантичного робочого розкладу, Кларк регулярно приходив на роботу й після обіду. Дейвіс справедливо жартувала, що Кларк відривається від служби тільки в ліжку заради своєї дружини — це єдиний момент, коли його розум не зайнятий службовими справами.

Я служив при кількох начальниках-американцях. Деякі з них були галасливіші й метушливіші за італійців і досить безцеремонні в поводженні. Можуть образити тебе, а через годину запросити випити чарку віскі. Починають з одного, а закінчують, як правило, зовсім іншим.

Полковник Кларк, гадаю, народжений для розвідки. Він завжди був точним і безпристрасним, немов машина. Тільки-но я ввійшов, Кларк запросив мене сісти й звелів Дейвіс принести нам кави.

Знаючи, що в розмові з ним краще уникати вступів, я одразу розповів про ранковий випадок і зустріч у кафе.

— Виникли деякі побоювання, тож прошу мене вислухати, — наприкінці сказав я. — Чи не є ота платформа Великова легендою агента, підісланого болгарською розвідкою. Аби створити враження, що він для них небезпечний і заслуговує суворого покарання, і в той же час підкріпити легенду про втечу, вони інсценували замах на