Порожня труна - П'єр Сувестр

Хірург невимушено витяг із кишені в'язку ключів і відімкнув свої покої. Розкішно оздобленим коридором провів інспектора до свого кабінету й щільно причинив подвійні, оббиті шкірою двері, що оберігали від шуму й чужого вуха; ввімкнув електричну лампу, темний абажур якої пропускав тільки тьмяне світіння. Дроп указав інспекторові на стілець, а сам, заклавши руки за спину, дедалі похмурніючи, мовчки заходив з кутка в куток.

Жюв тим часом скинув плаща й капелюха. Сів, удаючи, ніби зацікавився великою картиною, на якій до стрімкої річечки пастух пригнав череду гладких чорних корів. Хоч насправді уважно стежив за господарем.

Походивши якийсь час, Дроп нараз зупинився перед інспектором.

— У тому, як зник Убер, є щось дивне… Певно, тут якась страшна й незбагненна таємниця. Пане Жюв, я такий нещасний…

Жюв завважив, що на віях чоловіка Амелі Дроп зблиснули сльози. «Що він у біса хоче мені розказати», — дивувався інспектор. Але не озвався і словом, — навпаки, незворушно сидів собі на стільці.

— Я такий нещасний, — знову почав Поль Дроп, — що й не знаю, чи виборсаюся колись із цієї халепи… Пане Жюв, сьогодні я став жертвою найпідступнішого, найжахливішого нападу… Ви нізащо не вгадаєте, що сталося.

— Ні, не вгадаю, — лагідно потвердив Жюв. — Кажіть, повідайте геть усе, а я наперед обіцяю вам свою підтримку й допомогу.

Жюв, хоч і досі певний, що Поль Дроп безсоромно бреше, побиваючися за малим Убером, усе ж відчув, що лікар таки збуджений і справді страждає, що його горе не вдаване, що в лікаревій душі точиться страшна й руйнівна боротьба, відбувається жахлива внутрішня драма.

Поль Дроп знову заходив по кімнаті, стомленим, кволим голосом провадячи далі:

— Я спершу вагався, чи варто вам про це казати. Гадав, що ви мені не повірите. Бо й чим ви мені, зрештою, зарадите? Я не бачу ніякого виходу. — І заламуючи руки, зітхнув: — Якби ж то я принаймні був багатий!..

Поль Дроп умовк, і Жюв лагідно запитав:

— То що з вами сталося?.. Кажіть, перед вами друг.

Дроп затремтів.

— Я знаю, — відповів він. І раптом простягнув руку й міцно потиснув Жювову долоню. — Пане Жюв, — белькотів він, — ось що зі мною трапилось. Розповідатиму я недовго, але моя пригода від цього не менш страшна. Сьогодні пополудні, коли я працював у цьому кабінеті, слуга доповів, що прийшов один добродій, який не назвався, і хоче поговорити зі мною. Я спершу гадав, що то ви, а тоді подумав, що то хворий, який прагне зберегти інкогніто. І звелів пустити його.

— І хто ж то був? — стривожився Жюв.

Поль Дроп, хоч і сидів нерухомо, ніби й далі тремтів, тож глухо відповів:

— Пане Жюв, я побачив, як у мій кабінет задкуючи ввійшов чоловік зрілого віку. Я гадав, він розмовляє зі слугою, що, можливо, так і було. Та коли мій гість обернувся, мене вразило, що на його обличчі маска.

На ці слова Жюв аж підхопився.

— Та невже? — згукнув він.

— Атож, — трохи голосніше продовжив Дроп. — Я побачив перед собою чоловіка в чорному, обличчя його ховалося під каптуром… Не видно ні рота, ні носа, а коли я одразу по тому розпитав служника, він присягнув, що теж не роздивився гостя. Бо той, хоч і прийшов без маски, так спритно жонглював капелюхом, що затуляв ним обличчя.

Такі дивовижні подробиці просто приголомшили Жюва. «Що це все означає?» — міркував він. І майже мимоволі думки його звернулися до легендарної постаті, до чоловіка в чорному, що ховав обличчя під каптуром, до чоловіка, ладного на все, що досягав усього, — до Генія злочину, Володаря жаху, Господаря мотороші, чиє ім'я — Фантомас.

Неймовірним зусиллям Жюв погамував хвилювання.

— І що ж той незнайомець хотів?

— Він хотів завдати мені жахливих мук, — відповів Дроп тим самим безживним голосом, що й на початку. — Він вихопив з кишені револьвер і спрямував на мене, погрожуючи. А потім набрався нахабства і спокійнісінько зробив мені, як він висловився, ділову пропозицію. Пане Жюв, незнайомець обіцяв віддати малого Убера за сто тисяч франків. Отже, до мене приходив шантажист.

Розповідь Дропа була така дивовижна й несподівана, що Жюв, піддавшися хвилюванню, рвучко підвівся. «Що означає розповідь Поля Дропа? Бреше він чи ні? Невже в нього такий сатанинський розум, що вигадав цей шантаж з усіма подробицями? Але йому не могли запропонувати дитину, бо малюк (кілька хвилин тому Жюв довідався про це) під опікою лікаря й навіть живе в цьому ж будинку, тільки трохи вище».

Проте Поль Дроп видавався цілком щирим. Ніби й гадки не маючи, що Жюв може усумнитися, не помічаючи вражених поглядів інспектора, він розповідав далі:

— Той чоловік шантажував мене з нечуваним зухвальством. Я присягав, що не маю жодного су, що ніколи не зберу такої суми, падав йому в ноги, благав повернути сина. Потім я погрожував, лаявся… Та марно… Спрямований на мене револьвер не давав мені кинутися на злочинця. А моїх благань про милосердя він ніби й не чув.

У безбарвному, кволому й сумному голосі Поля Дропа чувся біль.

Жюв урвав лікаря спокійним запитанням:

— І чим усе скінчилося?

— Жюве, я боягуз; щоб виграти час, урятувати сина й повернути його, я пристав на умови того зарізяки. Я пообіцяв знайти гроші… — Поль Дроп і заридав, а за хвилю докинув: — Бо коли я не дістану грошей й піду на ту зустріч, то що я дам шантажисту і як поверну сина?

Жюв мовчав, обмірковуючи почуте. Чому вірити? Що тут думати? Поль Дроп, звісно, не міг перейматися пошуками сина, оскільки насправді той син — Жюв був певен — у його руках. З іншого боку, щирість і розпач у словах Дропа змусили Жюва, попри зрозумілу підозріливість, повірити лікареві. Отож Жюв дійшов висновку: «У Поля Дропа справді побував шантажист, але хто?» І раптом інспекторові мов сяйнуло, сяйнула начебто неймовірна, проте цілком логічна думка.