Порожня труна - П'єр Сувестр
Себастян Перрон ніби хотів заперечити, та чоловік одним рухом дав знати, що рішення його остаточне.
— Розміркуйте, — порадив він, — і побачите, що інакше я не можу. — І відразу ж додав: — До речі, я зроблю так, щоб ви уникли страшної ганьби і вас не знайшли зв'язаного й з ганчіркою в роті. На столику я лишу терпужок, отож, трохи помудрувавши, ви самі позбудетесь пут і розв'яжетесь. Це забере у вас зо чверть години, — я цілком встигну спокійно зникнути і втекти від будь-якої погоні.
Поки це відбувалося, поки бідолашний суддя Себастян Перрон з охотою чи неохотою мусив коритися драконівській сваволі шантажиста, який із нечуваною зухвалістю вдерся до його кабінету, поки суддя про око обіцяв дати потрібну суму, прагнучи виграти час, аби повідомити поліцію, влаштувати засідку, зрештою спробувати боронитись, що ж поробляв інспектор Жюв?
Жюв прокинувся у своїй невеличкій квартирі на вулиці Тардьє в чудовому настрої. Після тривалих роздумів інспектор дійшов висновку, що його вчорашні пошуки остаточно розплутали незвичайну таємницю, яку, кожен собі, доручили йому розкрити Себастян Перрон та Поль Дроп.
«Поза сумнівом, — думав інспектор, одягаючись, — дитину викрав Себастян Перрон, і мої пошуки це остаточно довели». А вдягнувшись, вирішив сходити в Палац правосуддя і поговорити з Себастяном Перроном. Об одинадцятій ранку він уже був у слідчому відділі і питав служника:
— Можна бачити пана суддю?
Служник похитав головою.
— Ні, пане, — відказав він, — пан суддя зайнятий. Звільниться десь за годину.
Жюв не наполягав. Чи ж міг він здогадатись, що сказати так порадив той страшний ошуканець, який зайшов до Себастяна Перрона і добрячим хабарем зробив його мимовільним спільником.
— Себастян Перрон зайнятий, — промимрив Жюв. — Що ж, тим гірше. Погуляю з годинку і знову зайду. — Й залишив візитку служникові, щоб той попередив суддю. — Куди б його податися? — спитав себе інспектор. — А що, як податися в Тюїльрі?
Жюв перейшов Сену і біля площі Шатле раптом згадав, що йому треба дещо купити у великій крамниці неподалік. «Мої рукавички вже геть протерлися, — подумав Жюв. — Певно, зайду й куплю, вони завжди знадобляться». І неквапом рушив уздовж готичних аркад вулиці Тіволі. Перетинаючи Луврську вулицю, він здригнувся. За кілька метрів від нього зупинився автомобіль, дверцята відчинились і звідти вискочив чоловік, якого Жюв одразу впізнав.
— Дроп, — пробурмотів він. — Ось і Дроп.
То справді був хірург. Він ступив кілька кроків по тротуару, і Жювове серце зайшлося.
— Отакої!
Поль Дроп заходив до крамниці іграшок. Хоч у цьому не було нічого незвичайного, Жюв, що мав дивовижний нюх і якийсь незбагненний інстинкт поліційного розслідування, миттю відчув, як усе в ньому напружилось. Що треба Полеві Дропу у крамниці іграшок? Навіщо цьому чоловікові, який не має дітей, заходити туди? Жюв підійшов до авто й поглянув на лічильник: той показував лише вісімдесят п'ять сантимів. «Отже, Дроп їхав не здалеку», — подумав він. Але думка на цьому й урвалася, і він підійшов до вітрини, намагаючись роздивитися, що ж купуватиме хірург.
Жюв побачив, що лікар уважно розглядає шовкових полішинелів, яких йому подала послужлива продавщиця.
— Полішинелі! — бурмотів собі Жюв. — На який біс йому ті опудала? — І мимоволі подумав, що Дроп, певно, трохи схибнувся, якщо купує дитячі іграшки саме тоді, коли його душу мордують переживання про зниклого за таємничих обставин сина його дружини.
Жюв учасно сховався, аби Поль Дроп, купивши ляльки й сідаючи в авто, не помітив його. Адресу, яку хірург сказав водієві, інспектор не розчув. Та й чи істотно це? Автомобіль від'їхав, і Жюв проказав йому вслід:
— Якщо Себастян Перрон і справді, як я гадаю, викрав дитину і я коли-небудь поверну її Дропові, то бідолашний лікар знову примчить до цієї крамниці, вже нетямлячись від щастя.
Зненацька інспектор відскочив від колони, за якою досі ховався.
— А нехай йому грець! — лайнувся він. — Тим гірше для Себастяна Перрона, бо вже не казатиме, ніби я знехтував хоч найменше, що могло наблизити мене до істини. Поль Дроп купив іграшки, і я мушу знати — для кого.
Жюв підвів руку й зупинив таксі, тоді показав водієві на автомобіль, що віддалявся:
— Доженіть його і їдьте за ним, але щоб не привертати уваги. Поїдемо, куди він.
Жюв стежив за автомобілем, поки той зупинився біля брами Майо. Хірург висів перед огорожею, і Жюв, усміхаючись, зробив те саме: «Хто ощадить, той і має. Дроп не хоче платити за зворотну дорогу, — такі й мені до вподоби».
Жюв рушив назирці за лікарем. Той звернув до авеню Мадрід, і Жюв одразу позбувся сумнівів.
— Он воно що! Та я просто дурень, — бурмотів інспектор. — Дроп повертається до клініки. Мабуть, у нього лікується яка-небудь дитина, і то їй він купив отих ляльок.
Пояснення видавалось очевидним, і якщо воно слушне, то Жюв, певно, схибив, коли запідозрив лікаря й вистежував його, сподіваючись дізнатися про химерну таємницю.
Та все ж, як дізнатися, чи ляльки ті куплено для хворого? А якщо для когось іншого? Цей сумнів дедалі більше непокоїв Жюва, проте випадкові судилося розвіяти його сумніви найпростішим чином.
Дроп тим часом підійшов до паркової огорожі своєї клініки.
«Він собі зайде, — міркував Жюв, — а я залишуся під дверима ні в сих ні в тих».
Та інспектор помилився. Дроп не зайшов, — навпаки, квапливо проминув огорожу клініки, кинувши оком на парк, немов упевнюючися, що його ніхто не помітив.
— Дива, — проказав інспектор, проте відразу похопився: — Бачу, мені геть памороки забило. Таж Дроп простує додому.
Лікар і справді завернув на авеню Мадрід і зайшов до суміжного з клінікою
