Порожня труна - П'єр Сувестр

— Ну от, — буркнув Жюв. — Я програв.

Інспектор, проте, знав, що лікарева квартира на другому поверсі Знав і те, що лікар, як і всі освічені люди, має свої дивацтва й страшенно боїться ліфта, тож ніколи не послуговувався ним. Але зупинившися під самими дверима, Жюв виразно почув, як забрязкали механізми.

«Ти диви! — подумав він. — Дроп таки сів у ліфт».

Підхльоснутий невиразною тривогою, Жюв увійшов до вестибюля й придивився до шахти підйомника. Інспектор більше ніж будь-хто зважав на найменші дрібниці. Тож умить завважив, що линви ліфта біжать надто довго; отже, Дроп не зупинився на другому поверсі, хоч його квартира саме там.

Жюв уже не вагався. Не боячись, що його помітять, — адже лікар був у ліфтовій кабінці, — він, перестрибуючи через сходинки, помчав угору, аби дізнатися, на якому поверсі вийде лікар. Угорі клацнули дверцята. Жюв помітив, що ліфт зупинився на п'ятому поверсі.

— Ну й ну! — бурмотів інспектор. — Живе на другому, а їде в гості на п'ятий. Якого йому біса це робити?

Жюв піднявся на сходовий майданчик п'ятого поверху, певно, відразу після Дропа. І добре чув, як лікар із брязкотом дістав з кишені ключі й відімкнув двері.

— То он де Дроп, — буркнув Жюв і нашорошив вуха.

І раптом кров шугнула йому в голову, а серце несамовито закалатало. За дверима квартири, до якої увійшов Дроп, Жюв почув тоненький голос, певно, п'ятирічної дитини; вона щиро дякувала лікарю. Дроп, схоже, купив ляльок саме для неї. Але що то за дитина? Хоч і без особливої певності, вражений Жюв подумав, що дитина, яка так любить Дропа і якій він приніс ляльки, — той самий оплаканий Себастяном Перроном хлопчик. Перрон, мабуть, нікого і не викрадав: адже Дроп тримає дитину в себе, купує їй іграшки. І до Жюва виразно долинув ясний і чистий — дитячий! — голос, що виспівував пісеньку.

Стоячи на сходах, Жюв так розхвилювався, що, попри своє звичне самовладання, запитував себе, чи йому часом не примарилося, чи справді він чув, як Поль Дроп розмовляє з дитиною і як дитина дякує лікарю за ляльки. Жюв був такий приголомшений, що заплутався навіть у власних думках. Незаперечний, очевидний факт утрутився в хід подій, усе збурив і скаламутив. А тим часом Поль Дроп бавився з дитиною, — дитиною, якій, судячи з голосу, років чотири або п'ять і яка лікареві була вочевидь близькою.

— Хай йому біс, — бурмотів Жюв, — я помилився. Себастян Перрон анітрохи не причетний до викрадення малого Убера… Злочин скоїв Поль Дроп… Він викрав дитину… Себастян Перрон — людина чесна, а Поль Дроп — негідник.

Дізнавшися, що дитина жива, Жюв відкинув — і не міг не відкинути — всі свої давні здогади. Але він не звик приставати на якусь версію, спершу не перевіривши її.

— Для чистого сумління, — бурчав Жюв, — я будь-що мушу побачити дитину.

Досі він стояв на сходовому майданчику, а тепер підійшов до дверей, з-за яких долинав голос Дропа, збираючись зазирнути в замкову шпарину.

Намір був добрий, та, як на те, нездійсненний з простої причини. Замок був із секретом, отож шпарини, в яку так хотів зазирнути Жюв, не було.

— Не щастить, та й годі, — виснував інспектор.

І вже підніс руку до дзвінка, щоб дізнатися про все зразу, заскочити Дропа зненацька, розгадати дивну таємницю, коли раптом почув, як Дроп каже дитині.

— Ну що ж, слухайся, не плач, грайся з ляльками, а мені треба йти.

Жюв відскочив від дверей.

— Прокляття! — буркнув він. — Уже виходить.

І кинувся сходами вниз, тож, коли відчинилися двері, Жюв був двома поверхами нижче. «Ще б трохи, і мене заскочили на гарячому, під дверима. Треба, щоб Дроп мені вірив і, тим паче, не запідозрив». Жюв спускався сходами вже неквапом, тоді як Дроп майже біг і невдовзі наздогнав Жюва. Побачивши інспектора, він, звісно, неабияк здивувався.

— Жюве, це ви? — спитав лікар. — Що ви тут робите? Може, прийшли до мене?

— До вас, — потвердив Жюв. — Та через свою звичайну неуважність проминув ваш поверх і оце спускаюсь.

Пояснення було природним, і Дропа, здавалося, воно цілком задовольнило.

— Може, принесли мені щось важливе? Ви вже хоч щось довідались? Щось знайшли?

Жюв тим часом нишком приглядався до хірурга. «Дивний чоловік, — міркував він, — і роль грає майстерно… Ніхто б і не повірив, що саме він знає про все найкраще… Поводиться так, немов голоси мені причулися, а дитини й не бачив».

А в Дропа, поки він розмовляв із Жювом, чоло насупилося, в очах зблиснула тривога. А коли лікар запитував: «Нема якихось новин? Чи є хоч маленький слід?» — голос його тремтів, ніби й справді сподівався, що Жюв принесе йому щось незвичайне.

Жюв заперечливо похитав головою, ще й сказав:

— Ні, любий друже, я ще нічого не знаю. Однак гадаю, що вже вийшов на слід.

Чоло Поля Дропа враз проясніло, очі спалахнули радістю.

— Тільки б ви не помилилися, — зітхнув він. — Я так хочу побачити знову свого маленького Убера.

Чоловіки підходили до дверей приватного помешкання Поля Дропа, й інспектор гарячково думав, як би його чемно запитати в хірурга, чому той спускався згори. Та часу на роздуми Дроп не дав. Перемінившись на обличчі, він мовив:

— Кажете, вийшли на слід? Що ж, тим ліпше… час підганяє, хвилини, навіть секунди можуть бути вирішальними.

Голос Дропа бринів якось дивно, і Жюв чомусь подумав, що лікар зараз, мабуть, зізнається. Проте помилився, бо Поль Дроп додав:

— Зайдімо, пане Жюв, до мене, я повідаю вам щось украй важливе. Заходьте! Я мушу розповісти вам, що зі мною сталося.

Жюв мовчки вклонився й подумав: «Ну от… Дроп