Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Ви що, будуватися збираєтеся? Щось мені Михайло Семенович не розказував.

— То брат його збирається. А ми вже, хвалити бога, у своїй хаті.

— Я, пробачте, ніяк не розумію Михайла Семеновича: чого йому було заганятися в таку далину, коли й у вас можна добро заробити. Я оце поїздив по Молдавії, надивився.

— І я йому так казала. Та він послухав Олександра Борисовича, колишнього нашого голову колгоспу. Ми, бачите, трохи побудувалися, трохи обставилися, а тепер на машину стягуємося. А Олександр Борисович пообіцяв такі заробітки, що тут навряд чи знайдеш.

— Хіба вже вони такі великі?

— А що ж, триста п'ятдесят карбованців у місяць чистими, які торік мав, хіба мало?

— Є люди, які більше заробляють.

— Може, десь на Півночі або ж надриватися треба. А це робота чиста, спокійна. Правда, воно не зовсім зручно, трохи далеко від дому, але ж це не назавжди.

— А ви були у нас?

— Не доводилося.

— Виберіть час. У нас теж гарно. Я ото їхав із району і ніде не бачив ні ставка, ні річки. У вашому селі теж води нема?

— Нема.

— Я ж то думаю, чого Михайло Семенович не вмів плавати. І Добровольський теж більше, як по груди, у воду не заходить.

— Розказував мій про ваші стави та річки. Казав, що пробував, було, навчитися плавати, то ледь богові душу не віддав.

— Коли то було?

— В останньому листі писав.

«Значить, заготівельники не вбивці, — гарячково завертілася думка. — І Захарченко не вбивця. Тоді виходить — нещасний випадок. Ну й діла…»

У хату майже вбігла молода жінка.

— То це ви звідти, де Броник? — заговорила швидко з порога. — А я собі пораюся на городі й нічого не знаю. Чого ж ви не переказали? — вже до господарки.

— Та ж чоловік тільки-но двері відчинив. І поговорити як слід не встигла.

— Як там мій? Мені такі погані сни сняться… А сьогодні ще й листа якогось незрозумілого отримала: кається, що Цугаля послухав і поїхав на ті заробітки. Цугаль сам гроші гребе лопатою, а нам, пише Броник, як собакам, кістки кидає. Потерпає мій, аби ті заробітки боком не вилізли. Що воно там коїться, не скажете?

— Не хотілося б вас тривожити, та бачу, що треба… — задумливо мовив Турчин.

— Що з ним? — напружилась Добровольська.

— Не тільки з ним, а й з Михайлом Семеновичем.

— Ви що?! Чому досі мовчали? — зблідла Моринець. — Розказуйте! Господи, чому ж ви мовчите?!

— Неприємність із ними, і велика: міліція їх затримала.

— Як! За що?! — в один голос вигукнули молодиці.

— Гембель на полуницях робили і погоріли. І найдужче погорів Михайло Семенович, бо на нього падає найтяжча вина. Ви пам'ятаєте Цугалевого небожа, молодого шофера Віктора Кайдаля? Він приїжджав у колгосп по виноградний барвник. Так ото ж той Віктор засвідчив, що Михайло Семенович був організатором злочинної групи. Собі брав найбільше грошей. Отож і матиме найбільший строк.

Жінки були приголомшені почутим, а найдужче, як слід було чекати, Моринець. Вона дивилася на Турчина великими чорними очима, ворушила припухлими губами, але з них не зірвався навіть шепіт. Зрештою зворухнулася, потерла груди ближче до горла і, не віднімаючи звідти руки, заговорила сухо, тремтливо:

— Господи, що ж це воно? Ой, чуло моє серце!.. Чуло воно… Недаремно я не хотіла, щоб він їхав на Україну, до того Цугаля. А він як затявся: з Цугалем не пропаду. Цугаль вміє робити гроші. От і зробили…

— І мій те ж саме твердив, — уставила Добровольська. — А тепер кається… А що це дасть?

— Може дати багато, якби він покаявся перед слідством, усе розказав… А так обидва мовчать, усе беруть на себе… А нещирість, намагання ввести слідство в оману буде враховане судом.

— Я поїду… Я скажу….

— Може, спочатку напишете? Попросите їх…

— Ми все зробимо, а того проклятого Цугаля виведемо на чисту воду!

Турчин зостався невдоволений зустріччю із дружинами Моринця і Добровольського, хоч ніби й вивідав усе, що треба було: заготівельники не могли втопити Воловика, бо на таку глибину, на якій його знайшли, їм не забратися; все велося до того, що главарем злочинної зграї є Цугаль. Од чого бралося те невдоволення, Павло не знав. Його кислий настрій помітив начальник райвідділу. Однак прямо про це нічого не сказав.

— То як справи? — підняв чорні брови.

— Не зовсім добре, — зітхнув капітан і почав розказувати.

— Е, ні, я з вами не згоден. Ви провернули добру роботу. Ну й Цугаль, ну й карась! Тепер йому не виплутатися із сітки, яку ви затягли… А щодо жінок Моринця й Добровольського… Так у них і не було чого вивідувати, бо вони нічого не знали… Згадаєте мене: подяка вам забезпечена. А опис майна, яке підлягає конфіскації, ми проведемо самі. Так що їдьте із спокійною душею.

Майорова приязнь трохи розвіяла похмурість у душі Турчина. Зроджувалася тверда певність, що все буде гаразд. Проте в літаку чи то від гуркоту моторів, чи від хитавиці, а чи ожило старе невдоволення самим собою, — так чи інакше, а настрій зіпсувався. Тому й з аеропорту поїхав не в область, а в район, аби самому допитати заготівельників. Дорогою, правда, потерпав: а що, коли їх із камери попереднього ув'язнення перевели в тюрму? Тож першим запитанням до начальника райвідділу Лівончика було:

— Заготівельники ще у вас?

— Ще. Але скомандували сьогодні переправити в область. То що там у Молдавії, назбирали фактів?

— Назбирав, — сам того не помічаючи, різко відказав Павло.

Майор змовчав, лише докірливо похитав головою: мовляв, зазнаються люди, успіх затьмарює розум.