Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— На цьому грішному світі все може бути, — зітхнув слідчий. — Все-таки треба буде прискіпливіше придивитися до обох. Ну, а як бути з Кайдалем? Давайте і його допитаємо.
Кайдаль серед заготівельників був наймолодший, тому, певно, для солідності запустив маленькі вусики. Зайшов до кабінету твердим кроком. Відомість, яку йому подали, покрутив у руках і поклав на стіл.
— Ви складали її?
— Я.
— У Сочівцях не проживає жодна людина, що тут записана.
— Не проживає.
— Отже, визнаєте, що відомість фіктивна?
— Визнаю.
— Дуже добре. А тепер скажіть, на скільки карбованців ви склали отаких фіктивних відомостей, враховуючи й ті гроші, які дописували до прізвищ людей, що продавали полуниці?
— Десь біля десяти тисяч.
— Скільки з того перепало вам?
— Небагато. Півтори тисячі.
— Кому ви віддали вкрадені гроші?
— Я їх і не бачив. За весь сезон у моїх руках побувало трохи більше двох тисяч. На всі я закупив полуниці. А ті всі гроші, що Моринець отримував за нас у касі, осідали в нього… Мені з усього того, як я вже казав, вділив півтори тисячі. Десь по стільки дав і іншим заготівельникам, а то все собі заграбастав. І де він тільки взявся на мою голову! Як я тепер гляну дядькові в очі? Він же нам так довіряв… Дав найбагатшу зону, а ми… І все — Моринець!
— З чого все почалося?
Кайдаль замислився, потім приклав руку до грудей.
— Я у всьому зізнаюсь. Ви ж це врахуєте, правда?
— Неодмінно. То з чого все почалося?
— З простого… Десь на третій день заготівель Моринець підсів до мене в кабіну й повів мову, чи не хочу я добре заробити. Я йому сказав, що від доброго заробітку відмовляються тільки дурні. Тоді він і розкрив карти. Я став сміятися: хто, мовляв, прийме сурогат за сік, на заводі ж аналіз роблять. А він: «Ти вже завіз три бочки того сурогату і сьогодні ще одну везеш. Зупини машину, я покажу — яку». Я зупинив, і він показав. На заводі я придивлявся до лаборанток. Вони так само в тій бочці брали аналіз, як і у всіх. І нічого. Так я і вплутався.
— Виноградний барвник із Молдавії привозили ви?
— Я. Але то було до початку заготівель.
— Хто вам наказав привезти барвник?
— Хто, окрім мого дядька? Моринець обвів його навколо пальця. Сказав, що барвник надасть сокові товарного вигляду.
— А що це давало?
— Не знаю… Мабуть, вищу сортність.
— Чим покійний Воловик був невдоволений?
— Тим, що Моринець мало давав нам.
— Чим він це пояснював?
— Казав, що ще когось там на заводі треба загодити. Але я запідозрював, що брехав.
— Воловик міг іще комусь виказати своє невдоволення?
— Не такий він був дурний, аби собі петлю на шию накинути.
— А погрожував розказати?
Кайдаль на мить замислився.
— Ні. Принаймні я такого не чув.
— Чому ви того вечора не були разом із усіма біля ставка?
— Я пізно повернувся з заводу, а ще в машині потік радіатор, то провозився з ним ледь не до півночі.
— Хто може це підтвердити?
— Я лагодив машину у дворі пункту, то мене бачило багато, — хлопець перерахував, хто його бачив.
— Ну що ж, ось вам ручка й папір, напишіть усе, що нам розказали.
— Та вже напишу. Тільки ж аби, як обіцяли, враховано було.
18
Зізнання Кайдаля насторожувало: чи, бува, щось за цим не ховається.
— Він майже не хвилювався. Помітили? — спитав Лівончик.
— Таке буває, коли приймається тверде рішення, — розважливо мовив Скуратівський. — Зате до цього ого як перехвилюється.
— Може, ще раз переговорити з Моринцем? Тепер же у нас проти нього дещо є.
— Що ж, можна спробувати…
Цього разу на обличчі Моринця не було переляку, і дивився прямо, не ховаючи очей. Його запросили сісти. Він спочатку подякував, а тоді вже сів.
— Почерк пізнаєте? Можете ознайомитися. — Скуратівський показав зізнання Кайдаля.
Моринець узяв чотири аркуші паперу і прикипів до них поглядом. Читав повільно, обличчя витягувалося, застигало.
— Кайдаль набрехав! — обурився, вдаючи ображеного.
— Чим доведете?
— Я доведу. Я їм покажу!
— Кому саме?
— І Кайдалю, і… — спохопився в останній момент. Очі зробилися злими, губи посіпувалися.
— Ми ждемо. Закінчуйте, чого ж ви.
— Це наклеп. Обшукайте мене. Дома обшукайте У мене нема стільки грошей. І ніякий я не ватажок.
— Але ж ви читали свідчення Кайдаля. Якщо не згодні, спростуйте, заперечте фактами. Поки що факти проти вас.
— Але ж ви повинні… Ви мусите довести…
— Безперечно, ми повинні довести. А хіба це не докази? — слідчий показав очима на зізнання Кайдаля. — Вам уже радили над цим гарненько подумати. Радимо і вдруге: думайте. Час у вас для цього ще є.
Після того, як Моринець вийшов, першим озвався Лівончик:
— Темнить, бісів син, темнить. Чи, може, я помиляюся? — глянув на Скуратівського.
— У мене теж таке враження. Порівняймо поспішливе зізнання Кайдаля з упертою
