Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
Пообіцявши незабаром розібратися й таки відрядити на Личаківську санітарів, старшина пішов. Віхура захопив собі крісло, перетягнув його на середину зали й вмостився так, аби розділяти дві кімнати, створивши щось на зразок прикордонної застави між пораненими стрільцем — українцем і офіцером-поляком. Шацький віддався клопотам, допомігши обом по черзі роздягнутися й роздивившись рани з виглядом, ніби був не дантистом, а хірургом. Магда тим часом помила руки й навіть перевдягнулася, бо мала вдома вбрання медсестри, час від часу брала його прати й прасувати. Відправила Йозефа різати на бинти чисте простирадло, оглянула обох сама.
— Думай, що хочеш, Климентію, але пан Лінецький має важчу рану. Кулю треба діставати.
— Та що я можу думати...
— Насамперед ним займуся.
— Бога ради!
— Тобі це неприємно.
— Магдо, слово честі: мені однаково після всього, що вже трапилось сьогодні. І підозрюю — ще не вечір.
Стрепенувшись, Магда перехрестилася:
— Пане Шацький, дуже перепрошую! Прийміть співчуття! Це жахливо, жахливо, так не мало бути!
— А отак — мусило? — Йозеф сумно кивнув на Повха, який скрутився на шкіряній канапі, голий по пояс, затискаючи рану жмутом із власного одягу. — Чи так, як отой пан? — кивок на спальню. — Пані Магдо, я впораюсь. Краще скажіть, чим помогти, бо хтось помер, а хтось ще живий.
— Справді. Завжди цінувала вашу мудрість. І... пані Естер теж.
Не втримавшись, вона ступила до Йозефа, нахилилася, торкнулася губами його лоба. Потому сказала промити та перев’язати рану стрільця. Сама ж пішла на кухню, кип’ятити ніж — збиралася все ж таки вирізати Лінецькому кулю сама, та, за її словами, сиділа, на щастя, неглибоко.
— Побачив у вас там наливку, пане Кошовий, — мовив Віхура, сідаючи зручніше. — По-перше, нашим підопічним не завадить, іншої анестезії нема. І я пригощуся. Хтозна, скільки тут ще сидіти.
Клим тільки тепер звернув увагу — він один стояв у пальті. Знявши його, кинув на спинку стільця. Капелюх так і лишився на вулиці, йти по нього не було бажання, обійдеться, має декілька. Аби ж лиш цього горя. Взявши з шафи карафку, затримав погляд на камені зі Стрийського парку, що досі лежав на письмовому столі біля прес-пап’є, прихопив чарки, примостився навпроти відставного комісара.
— Пане Віхуро, ви мене здивували.
— Прошу?
— Чи не вперше за час нашого знайомства ви з’явилися вчасно та в потрібному місці.
— Ви завжди недооцінювали поліцію.
— Приклади лише з мого досвіду. Як ви тут опинилися? І що на це скаже турботлива пані Віхурова?
Віхура простягнув руку. Давши йому чарку, Клим налив, потім — собі. Решту тицьнув Шацькому, котрий відразу щедро зросив міцним напоєм тампон.
— Не повірите — пані Віхурова й благословила мене поспішити на допомогу пані Богданович.
— Тобто?
— Щойно в місті почалася стрілянина, моя дружина відразу згадала про вдову мого друга й шефа, — відставний комісар пригубив наливку, посмакував. — Не дивіться так. Бачу, вас обурює. Мовляв, пані Магду є, кому захистити. Тільки ж ми маємо враховувати певну специфіку конфлікту, серед якого опинилися. Поруч із вами полячці... даруйте на слові...
— Хочете, закінчу? — випалив Клим. — Небезпечно, так? І ви поспішили захищати її — від мене? Здається, не так давно подібна розмова в нас уже була.
— Пане Кошовий, я не маю наміру заходити зараз у кола політикування. Можливо, іншим разом, за інших обставин. І то... Без великої охоти, ось. Не важливо, заради чого спішив до вас на Личаківську я. Маємо іншу задачу: не допустити, аби ці двоє, гм, пацієнтів за першої ж нагоди вчепилися один одному в горлянки. Тож, із вашого дозволу чи без, я лишуся доти, доки представники ворогуючих сторін не позабирають кожен свого пораненого.
— Мудре рішення, пане Віхуро, — озвався Шацький.
Застогнав Повх, йому саме чистили рану.
Магда вийшла зі спальні, витираючи руки чистим рушником.
— Пане Шацький, допомога потрібна?
— Пані Магдо, я дантист, але й таку справу знаю.
— Чудово. Коли закінчите, ваша допомога знадобиться мені. Асистувати будете.
— Із задоволенням.
Кошовий не розтягував — випив усе відразу.
Чим далі, тим більше йому здавалося: все довкола відбувається не з ним. Не в затишному помешканні, в якому він прожив десять років, хай тут у різний час і знаходив два трупи. Підвівшись, узяв карафку, налив собі ще. Поліз по цигарки, вчасно зрозумів — не треба курити, прихопив чарку, подався на кухню.
— Пане Кошовий!
— Так, перепрошую, тримайте, — Клим простягнув Віхурі карафку.
— А, ну, це звичайно, — відставний комісар гмикнув. — Серед усього цього, моє питання найменш дочасне. І все одно, як оте ваше слідство? Ви ж намагалися з’ясувати, хто вбив того поляка, офіцера, в Стрийському парку. Вдалося чи закинули?
— Закинув, ясна річ.
Кошовий збрехав.
Йому вдалося.
Він уже знав, хто вбивця. Хай викриття нічого не дасть.
Розділ сімнадцятий
Паперовий спадок пані
Стріляли, але вже не на Личаківській.
Климові вікна виходили в глухий двір. Та якщо їх прочинити, все одно можна було почути відлуння вуличних боїв. Шацький поринув у нову для себе роль медичного асистента, причому Магда сама не називала себе фаховим хірургом. Тим не менше, в чотири руки вони в умовах, котрі наближалися до польових, зробили справу так добре, як могли.
Виколупавши Лінецькому кулю без наркозу, вливши в нього перед операцією майже всю наливку і давши в зуби дерев’яну ложку, аби терпілося, Магда лишила Йозефа старанно зашивати рану, сама тим часом оглянула перев’язаного Повха, який несподівано засоромився жінки. Обидва пацієнти поки перебували в задовільному стані, й Магда примостилася у фотелі, яким поступився Віхура. Своєю чергою, Кошовий віддав йому стілець, сам без церемоній влаштувався на підлозі, підстеливши пальто, і так завмер, заплющивши очі та прокручуючи в голові вже відомі факти. Переконуючи
