Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
Закричала Рива — Тима зі здивованим виразом обличчя осідав на хідник, але Пляма вже дав собі раду з Шацьким, скинув його з себе й підводився, мацаючи вибиту з руки зброю. Клим тільки тепер помітив: наган Яблонського, батяр так і не позбавився трофея, залишив собі.
— Фейгале, моя фейгале!
Шацький теж намагався встати, але Пляма ударив його носаком, цілячи в лице, влучивши в плече, знову зваливши на землю.
Тима впав на бік, незграбно, зігнувши ноги.
Грабіжники висипали з крамниці, наїжачилися дулами.
— Ах ти ж...
Бахнув постріл, зупиняючи Пляму в русі.
Стріляли ззаду, з-за Ривиної спини. Дівчина скрикнула, сахнулася, кинулася до стіни. До гурту неквапом підходив Кароль Лінда, озброєна рука висіла вздовж тулуба. Пляма впав на коліна, відкрив рота, але передсмертного зойку не вийшло — застогнав, рухнув поруч із мертвою Естер.
— Він давно просився, — промовив колишній поліцейський. — А Тима... Нарвався, такі тепер часи. Заберіть пукавки, вже все добре.
Остання фраза адресувалася грабіжникам, і ті підкорилися, негайно визнавши Лінду за старшого. Цівки опустилися, вони забрали зброю. Риву вже нічого не зупиняло: заголосила, кинулася до мертвої матері, впала навколішки, обхопила руками. Плечі затремтіли, дівчина заридала.
— Що сталося? — Лінда зиркнув на Кошового.
— Самі бачите, пане Ліндо! — визвірився Клим, не думаючи ховати револьвер. — Ви не могли зупинити це! Ви ж були поруч! Гуляли, тут вам забавка!
— Не гуляв, прошу пана. Стежив за порядком. Хлопаки під весь цей гармидер надибали кілька гуртівень із алкоголем. Ллється рікою, самі розумієте. Всюди треба бути, всіх контролювати.
— Оце ви добре контролюєте! — дуло тицьнуло на тіло Естер.
— Всюди не встигаю, — розвів Кароль руками. — Я вам так скажу, пане Кошовий: не шукайте винних. Якщо вони є, то ось, покарані. Тима, чесно кажучи, давно муляв. З нього поганий наступник пана Сілезького. Той хоч мав трохи честі. Цей чим далі, тим більше нахабнів. І доста, — він жестом зупинив намір Кошового щось сказати. — Забирайте звідси всіх, ми теж підемо. Давайте домовимося більше не перетинатися. На відміну від Тими, не маю проти вас нічого. Проте...
— Вік би вас не бачити. Всіх, — процідив Клим.
— Ось і добре.
Свиснувши, Лінда почекав, поки грабіжники заберуться, не забувши прихопити здобуте добро. Затим ще раз обвів поглядом поле битви. Торкнувся складеними пальцями краю капелюха.
— Сумую, пане Шацький. Щиро сумую. І справді шкодую, пане Кошовий.
Клим нічого не відповів.
Провів поглядом невеличкий гурт, котрий рухався в бік вокзалу, звідки вибухи лунали вже частіше. Потім глянув на першу за сорок років убиту ним людину. Перевів погляд на Пляму. Ступив до Шацького, простягнув руку.
— Вставайте.
— Що я накоїв! — простогнав Йозеф, хитаючи сивою головою.
— Ви — нічого. Вашої провини нема. Були біля дружини до останнього.
— Я тягнув мою фейгале геть звідси... Але вона побачила, не змогла стриматися. Той батяр, з плямою, впізнав мене... Він ще баньки собі залив... Я не думав, що він стрілятиме в стару жінку...
Кошовий не знаходив потрібних слів.
Якщо тут узагалі можна було знайти якісь слова.
— Риво! Риво!
Озирнувшись на крик, угледів трійцю молодиків, у цивільному, на бігу вони виймали револьвери. Націливши на них свій та готовлячись захищатися, Клим уже збирався стріляти, навіть не питаючи, хто такі й що треба. Але той, що біг попереду, високий, міцний, з рідкою юнацькою борідкою та в заломленому картузі, закричав, виставивши вперед ліву руку:
— Ні! Ні! Не стріляйте!
Аж тепер Рива підняла заплакане обличчя.
— Ти...
— Я, — парубійко, оминувши Кошового, підбіг до неї, завмер над тілом, зняв убір, потому глянув на Шацького: — Яке горе... Ми не встигли...
— Чого мали встигати... Не кликав ніхто...
— ТАТУ! — Рива підвелася, ігноруючи простягнуту хлопцеву руку. — Ти знову! Біля тіла мами! Після всього! Як ти можеш!
Клим зрозумів — теж треба втрутитися.
— Стоп, — він став між Шацьким і юнаком. — Юний Лапідус.
— Ефраїм, — підтвердив той. — Ми заходили до Риви додому, бо справжня війна починається. Хай там як, маємо боронити, бо хто ж крім нас. Іда каже — назустріч батькам пішли. Сказали, куди. Ну, ми за вами... Рива стала поруч із Ефраїмом.
— Я не знаю, що далі робити. Мама не може лишатися тут.
— За те не журися, моя фейгале, — мовив хлопець, і Кошовий помітив, як болісно сприйняв таке ніжне звернення Шацький.
Рива теж відчула щось подібне. Підійшла до Клима, витираючи очі, мовила благально й твердо водночас:
— Пане Кошовий... Ви друг родини. Дуже прошу вас, подбайте сьогодні про тата. Ви ж бачите, навіть після всього він не переступить через себе. А зараз, як би це не виглядало, від Ефраїма та його друзів нам користі більше.
— Не хвилюйтеся, — додав Лапідус. — Пані Естер ми поховаємо гідно, як Шмуля. Ми ж разом із ним хотіли... Та він не дозволив, сам вирішив...
— Що хотіли? — не зрозумів Клим.
— Впорати того поца, Яблонського. Якби я тоді був із ним...
— Ефраїме! — Рива смикнула його за рукав і, перш, ніж Кошовий щось второпав, відтягнула набік. — Ми домовлялися! Не тут, не тепер, взагалі не треба! Не на часі!
— Ні, Риво! — Кошовий знову ступив до них. — Ми поговоримо тут і тепер! Це ж дуже важливо для мене, хіба тато нічого не казав тобі?
Шацький отямився.
Підвівшись без сторонньої допомоги, обтрусив пальто, підняв і начепив капелюха, розправив плечі, відчеканив:
— Пане Кошовий, я щойно всіх утратив. Паскуди вбили мою фейгале. Рідні діти зраджують, дозволяючи моїм ворогам дбати про її похорон. Не знаю, як би пережила це нещасна Естер. Але я не можу, не буду, не готовий. Тому Рива має рацію. Заберіть мене звідси, хай я сьогодні побуду зі своїм горем у вас.
Клим зітхнув.
— Що з вами робити, такий ви впертий... Ходімо.
— Маму без тебе не ховатимуть, тату, — сказала Естер.
— Все одно під обстрілом не можемо то залагодити, — зітхнув Ефраїм. — Та буде ж колись у всіх перемир’я, бодай коротке.
— Теж маю надію, — кивнув Кошовий. — Ходімо, Йозефе. Тут без нас є, кому робити справу.
Щось прошепотівши
