Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Зараз не важливо.

— Звісно! Тільки, пане Кошовий... — дівчина замовкла, збираючись із духом, — Словом... Ефраїм подобається мені, я — йому. Ну, і Шмуль із ним дружив. Ми хотіли бути не такими, як батьки. Не все глечики бити — ми сусіди, ворожнечі треба класти край.

— Мудро, — кивнув Клим. — Але я все одно не розумію, до чого тут Ефраїм і в чому помилка.

— Він у загоні нашої самооборони, — пояснила Рива. — Жиди нікуди не встряють, ми лиш маємо захищатися, хто б не напав. Ефраїм має зброю, людей, молоді міцні хлопці. Я здуру запропонувала: проведи, мовляв, провів маму до цвинтаря й назад, поки в місті таке робиться. Мама ніби погодилася. Тато став дибки.

— Уявляю собі!

— Отож. Словом, перепало на горіхи всім. Маму проводжає сам.

Віко сіпнулося.

— Де це? Риво, треба йти за ними.

— Більше години, як пішли. Хіба вертатимуться.

— Тоді — назустріч. Де це?

— На Клепарові, де шпиталь. За ним.

— Шацький казав. Та я ніколи там не був. Підемо разом.

— Сама хотіла пропонувати. Мені так спокійніше, ідо, — озирнулася на молодшу сестру, — сиди вдома, з братом. Зачиніться, носи не потикайте. Як щось, лізьте під ліжка й сидіть там.

— До пивниці можна? — запитав Дені, для якого все довкола поки було чимось подібним до гри.

— Навіть треба, — посміхнувся Клим.

Йшли швидко, рухалися до вокзалу — шлях вів саме в тому напрямку.

Чим ближче підходили, тим чіткіше чулися звуки бою. Час від часу щось вибухало, над дахами піднімалися клуби чорного диму й лишалося тільки уявляти, що там коїться і яка вирує пожежа. Рива спершу крокувала поруч, та, наслухавшись гуркоту, взяла Кошового під руку, притиснувшись плечем. Щойно дівчина зробила так, Клим сунув правицю в кишеню, намацав револьвер, звів курок — передалася тривога.

Звернувши нарешті в бік Клепарова, вийшли на перетин Городоцької та Янівської[39]. Якщо завернути звідси на Раппопорта, потому вже напевне не розминутися з Йозефом та Естер. Затримавши Риву трохи, Клим, уже не криючись, вийняв зброю, покрутив головою, уважно видивляючись на всі боки, далі вивільнив лікоть, сам стиснув руку дівчини, потягнув навскоси через перехрестя, пам’ятаючи про вчорашній підступний обстріл та намагаючись чимшвидше перейти відкритий простір.

Попереду гримнуло — раз, два, три постріли поспіль.

Рива скрикнула.

— Стій на місці! — гаркнув Кошовий, пускаючи долоню, й миттю поміняв думку, знову схопивши її, смикнувши: — За мною! Біжи за мною, тримайся ззаду!

— Мама! — вигукнула Рива.

— До чого мама! Все добре з мамою! Не лізь уперед!

Вони перебігли безлюдне перехрестя. Клим відразу штовхнув дівчину до стіни найближчого будинку. Звелівши стояти тут, завернув за рік.

Побачив Естер Шацьку.

Вона лежала долілиць на хіднику, розкинувши руки, наче збиралася полетіти, та була збита на злеті каменюкою. Голова була непокритою, хустка валялася поруч, і волосся розсипалося довкола, мов широке воронове крило. Закриваючи густу темну пляму, що повільно розтікалася круж.

Над нею вкляк Шацький, без капелюха, розхристаний і розгублений. Він не помітив Климової появи. Здається, він узагалі зараз ні на кого й ні на що не реагував. Для нього життя зупинилося, світ завмер.

Зате Кошового дуже добре розгледів старий знайомий — батяр з родимою плямою на половині лиця. Він грався револьвером, а недобрий блиск в очах Кошовий бачив навіть зі свого, віддаленого від убивці місця.

Кшись Пляма стояв поруч із розчахнутими дверями невеличкої єврейської крамниці, котрі не зламали, а зірвали, вони теліпалися на одній петлі. Засклену вітрину розгатили, всередині хтось активно шурував, і до Клима почало доходити, що тут сталося.

— Фейгале, — пробурмотів Шацький, повернувши до нього голову й показуючи рукою на мертву дружину. — Моя фейгале... Що я наробив...

— Мама! — це з-за рогу на батькове квиління вибігла Рива й завмерла, побачивши тіло Естер, промовила вже тихо, закривши долонею рота: — Мама... мама... мама...

— Жидів ніхто не кликав! — рявкнув Пляма. — Йшли б собі по справах, не мали б клопоту!

Кошовий не відповів. Він не мав бажання взагалі про щось говорити з Плямою. Ступивши крок уперед, підніс озброєну руку. Та задовго: батяр рухався швидше, перехопив намір, випередив — дуло дивилося Климові в лице.

— Не руш, — процідив крізь зуби. — Бігме поруч покладу, пане. Ми з тобою ще кілька днів тому, «Під вошею», не договорили.

Климова рука завмерла на півдорозі.

— Я тебе вб’ю, — просичав він. — Усе одно вб’ю, паскудо. Хай не зараз, так десь інде. Тепер я за тобою ходитиму, озирайся.

— Йой, як лячно! — вишкірився Пляма. — Бач, добре, що сказав. Так на дідька мені тебе лишати? Аби ходив за мною? Заки тут, ліпше юж закатрупити, та й по всьому!

Обоє забули про Шацького.

Дарма.

— Моя фейгале! — вигукнув він, це прозвучало бойовим кличем.

А далі знову, вкотре за останні дні, здивував Кошового. Спритно, мов кішка, кинувся вперед, оминувши в русі тіло Естер. Налетів на Пляму збоку. Той оговтатися не встиг, як Йозеф схопив за руку. Битися не вмів, та в бій вели ненависть, лють, бажання помсти за наглу смерть найближчої людини.

Навалився всією масою.

Збив ворога з ніг.

Упав зверху, придавив, посунувся.

Замахнувся.

Кошовий завмер.

Сіпнулося віко.

— НАЗАД!

До реальності повернув грубий вигук — з потрощеної крамниці вийшов Єжи Тима, теж стискаючи револьвер. У проймі розбитого вікна майоріли постаті ще двох грабіжників, усіх Клим у різний час бачив «Під вошею», та вони й не ховалися особливо.

— Забери його, Кошовий! — дуло тицьнуло на Шацького, котрий з останніх сил товк Пляму, але той вже отямився й борсався сильніше.

— Що тут робиться?! — Клим так само відкинув бувалі церемонії. — Ти дозволяєш своїм людям мародерствувати, Тимо! Де ж ваші хвалені злодійські кодекси?!

— У сраці! — гаркнув той у відповідь. — Хіба ці двоє не бачили — краще обійти!

— Паскудний ти чоловік, Тимо!

— Ги-ги, а ти не знав? Весь цей час ходив до мене, паскудного, по допомогу! Навіть кланявся, забув? Коли твою курву треба було...

Тима не договорив.

Розвернувшись у його бік, Кошовий скинув револьвер.

Палець натиснув на спуск, раз, ще раз.

Клим