Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Я так розумію, пане Кошовий, вам удалося?

— Бо вбивця особливо не ховався, — пояснив Клим. — Він не замітав сліди, хоч і не признався прямо. Так я за короткий час отримав набір фактів, котрі не мали до сьогодні спільного знаменника. Більше скажу: за дивним, фантастичним збігом обставин, які, певен, створюють лише війни чи якісь бойові дії, убивця Юліуша Яблонського тут.

— Де? — Шацький тривожно покрутив головою.

— У цьому помешканні, — мовив Кошовий спокійно. — Він один із трьох, присутніх зараз у моїй квартирі.

Свиснувши, закипів чайник.

Клим обережно зняв його з плити, знайшов у бляшанці залишки справжнього індійського чайного листу, який не так давно роздобула десь Магда. Кинувши кілька дрібок у кухоль, залив окропом, накрив блюдцем, підсунув ближче до Шацького, поруч виклав шматок сухаря. Таку ж маніпуляцію проробив зі своїм кухлем, хіба не прилаштував нічого зверху.

— Двоє — поранені, — тихо проговорив Йозеф.

— Хіба це знімає підозру? — гмикнув Клим. — Тоді, в день убивства, польський легіонер Рафал Лінецький і необстріляний доброволець-січовик Іван Повх були здорові. Кожен мав мотив та можливість звести рахунки з кривдником. Причому Лінецький переслідував подвійну мету, про яку я вже згадував. Помста за ображену честь та провокація, одне одному не заважало.

Шацький замислено підняв блюдце, перевіряючи, чи напій уже заварився.

— Ви сказали — Лінецький. Дуже впевнено. То це він?

— Він, — ствердно кивнув Кошовий. — Тобто все вказувало на нього, включно з зухвалою поведінкою. Та згодом Лінецький витратив час, аби дати мені зрозуміти: зводити рахунки з Яблонським, хай той навіть скористався довірою й привласнив спільні кошти, за які його товариш відповідав, — дріб’язково. Адже для Лінецького та інших поляків, спраглих до відродження держави, наставали переламні часи. Де нема місця вбивству шахрая через якісь там гроші. Ось.

Клим витягнув із внутрішньої кишені, розгорнув та показав Шацькому ближче аркуш, рясно всіяний підписами.

— Що це?

— Остання сторінка протоколу засідання таємної польської військової організації. Однієї з тих, що були створені військовим та діяли у Львові протягом останніх місяців. Українці мали те саме, спільноти виявляли одна одну й стежили, намагаючись якось протидіяти. Зміст протоколу не цікавий. Бо те, під чим підписалися учасники зібрання, вже відбувається. Лінецький сам дав мені оригінал, адже на ньому, крім підписів — дата й час. Розумієте?

— Не зовсім...

— Вони збиралися, коли Яблонський прийшов у парк, де знайшов смерть. Тут підпис Лінецького. Це не підробка — він вів протокол. Яблонського вбивали в момент ухвали рішення тих зборів. Лінецький фізично не міг цього зробити. Алібі, Шацький, буває й таким.

Йозеф покрутив аркуш, акуратно склав, поклав на підвіконня.

— Тобто полякові важило, аби ви не підозрювали його.

— Так. Він бачить себе державником, Шацький. Вони не підстерігають негідників у кущах із каменюками. Вони якщо атакують, то з горищ, — він зневажливо гмикнув. — Чи у відкритому бою. Лінецький хотів, щоб я сприймав його саме так.

Шацький помовчав, поцмокав губами, похитав головою.

— Все ж таки українець, той стрілець, білявий, молоденький...

— На жаль, — сказав Кошовий. — А я ж скинув його з рахунків, бо будував висновки так само, як тоді, пам’ятаєте, коли шукав убивцю Божени з площі Ринок.

— Нагадайте.

— Охоче. Особливою прикметою я відразу визначив зріст: убивця бив згори, так міг ударити тільки значно вищий за жертву чоловік. Оглянувши труп офіцера, я до останнього був переконаний: завдати удару міг лише той, хто одного зросту з Яблонським. А той був високим, вище за середній, — задля наочності Клим зобразив рукою, як саме жертву вдарили. — Повх і його старший товариш, Карпо Семчишин, теж мали мотив. Яблонський влаштував провокацію, аби зганьбити Повха перед нареченою, сестрою Семчишина. Дівчина повірила, що молодий стрілець освідчується їй, водночас не гребуючи повіями, була глибоко й прикро вражена, розірвала стосунки миттєво. Провокація вдарила й по ній. Я дізнавався при нагоді — на Юстину тицяли пальцями, такі звичаї в певних колах. Проте, — він знову підніс пальця, — мене збив з пантелику зріст Повха. До того ж Семчишин, обстріляний вояк, має більше досвіду й куражу. Його зріст підходить, мотив — зрозумілий. Хай навіть він спробував переконати мене: зміг помирити Юстину з Іваном, потреба помсти відпала. Але сьогодні, як я вже казав, я отримав підказку від вас.

— Від мене?

— Кинувшись на Пляму, вбивцю пані Естер, ви збили його з ніг та осідлали. Ви, Шацький, нижчий за нього та, вибачте, хоч старший, та слабший. Це не завадило вам у той момент бути з ним на одному рівні.

— Перепрошую?

— Він не нахилився до вас. Ви лежали згори, саме так опинившись урівень з Плямою. Тож якщо Повх збив Яблонського з ніг та, наприклад, притиснув коліном груди, йому нічого не заважало огріти ворога каменем. Навряд чи він думав, як міркую собі я. Та створилася ситуація, котра дозволила вдарити в те місце, в яке б цілив чоловік, рівний із жертвою зростом. Як бачите, Іван Повх, котрий лежить на моїй канапі й тихо стогне, перетворився на кандидата номер один.

— Помстився — й мимоволі дав полякам козирі, — Йозеф знову поцмокав губами. — Прикро. Тим більше, перепрошую, внаслідок цього Повха й поранили.

— Я додумався до цього кілька годин тому. Але вбивця — не він.

Очі Шацького зробилися круглими.

— Не він?

— Трохи більше години тому отримав тому підтвердження.

— Чекайте... — Шацький видихнув, раптово перейшов на шепіт. — Пане Кошовий... Як так... Ви кажете: один із трьох... Віхура...

— Так, — твердо мовив Клим. — Комісар Марек Віхура...

— Не може бути! Невже...

— Чекайте. Я не закінчив думки. Комісар Віхура ніколи б не додумався до такого. Скільки б ми не гарикалися один із одним. Та сам я не повірив, дізнавшись, що Юліуша Яблонського вбив у Стрийському парку той, хто досі мухи не ображав.

Їхні погляди зустрілися, Клим поставив крапку.

— Йозеф Шацький.

Розділ дев’ятнадцятий

Тризна Йозефа Шацького

Запалу потому тишу порушив віддалений звук пострілу ззовні — долинув через прочинену кватирку кухонного вікна.

І зовсім недоречним, не відповідним моменту, видалося інше, не заглушене щільно прикритими дверима. У кімнаті лунко й, виглядало, виклично захропів відставний комісар