Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:
— Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися… не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.
З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив — розбере. І ще яму викопає.
— Тільки май на увазі, Анжела — жонглерка.
— Не втече, — П’єр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.
— Брате Петре, — Ансельм уже встиг отямитися. — Дорога праворуч! Подивися!
Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.
— Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.
— Так, святий отче, — несподівано покірно відповіла вона. — Я не втечу.
Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.
— Отче Гільйоме… Ми повинні порозумітися. Ми не зрозуміли один одного.
— «Звідси сталася прикрість, тож вони розлучилися один з одним»[33], — кивнув я. — Брате Ансельме, я вас цілком зрозумів. Більш того, дехто з моїх знайомих оцінив би ваш порив. Отець Бернар, наприклад. Або отець Петро з Ломбарди.
— Ми розслідуємо складну справу, — Анстсельм махнув рукою. — Ні, страшну справу! Тому…
— Тому ми теж повинні стати страшними. Брате мій, грішна сестра Анжела якось назвала ченців лицемірами. Не підтверджуй її думку. Ти думав не стільки про Жанну де Гарр, скільки про образу.
— На неї? На Анжелу? — здається, хлопець був щиро обурений.
— Ні. На самого себе. А те, що вона хотіла зрадити нас… Якщо справді хотіла… Згадай: «любіть ворогів ваших…»[34]
— Вона не ворог. Вона…
Ансельм не договорив, а я не став перепитувати. Нехай подумає. Іноді це корисно навіть для таких знавців Ареопагіта, як цей хлопчик.
II
Замок з’явився несподівано. Точніше, спочатку ми побачили гору — високий сірий схил, порослий чагарником. Дорога вивела нас із лісу просто до підніжжя. Невеличка пересохла річечка, дерев’яний місток, за ним — зруйнований частокіл. Колись гору охороняли краще, але й зараз піднятися можна було лише неширокою дорогою, що починалася біля підніжжя. Шлях вів угору, де на самій верхівці темніли високі зубчасті стіни, складені з великих, грубо обтесаних блоків. Рівно та грізно височіли кутові вежі.
Я мимоволі зупинився, милуючись мовчазною твердинею, її похмурою досконалою красою.
— Такі замки я бачив у Ломбардії, — тихо проказав Ансельм. — Але цей взяти, як на мене, нескладно. Ні рову, ні валу…
Я скоса глянув на хлопця, та вирішив не коментувати. Взяти можна будь-яку фортецю, але із цією морочитися довелося б довго. Навіть без валу.
— Високий шпиль! — італієць кивнув на замок. — Навіть звідси видно.
Спочатку я не зрозумів. Нічого схожого було не помітно. Чи вже починає пустувати зір?
— Хрест! Отче Гільйоме, хіба ви не бачите? — Ансельм узяв мене за руку й зненацька охнув.
— Зник! Коли я торкнувся до вас.
Він взяв мене за руку… Я почав розуміти — вовк на площі, чорне пасмо, що вибивалося з-під хустини…
— Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?
— Церковний шпиль… Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки…
Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.
— Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.
Італієць похитав головою:
— Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!
— Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.
Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.
Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним кам’яним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто — поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.
Навпаки…
Біля воріт — старих, обшитих грубим залізом, — нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.
— Ікона! Над ворітьми…
— Потім.
Ікони над ворітьми я не побачив. Не побачив і вартових — ми пройшли порожнім коридором надворітної вежі та опинилися на подвір’ї. Під ногами лунко озивалося сіре каміння, між яким росла висока зелена трава. Праворуч стояли замкнені хліви, ліворуч — невеличкий будиночок із забитими вікнами, а попереду височіла громада донжона.
— Отче Гільйоме?
Людина виникла ніби нізвідки. Я відразу ж упізнав одного зі слуг, які супроводили д’Еконсбефа. Уклін — і нас повели далі, до донжону. Ансельм дбайливо підтримував мене під руку, час від часу озираючись і похитуючи головою. Схоже, він ледь стримувався. Я ж не бачив нічого особливого, хіба що ліворуч від донжону помітив напівзруйнований шпиль храму — той, що для Ансельма сяяв золотим хрестом.
Другий слуга зустрів нас біля воріт. Ми пройшли в низьку напівтемну залу, де горіли
