Острів Каміно - Джон Гришем

Опівночі Мерсер сиділа на нижній сходинці настилу на пляжі і, зарившись босими ногами в пісок, дивилася на хвилі, що набігали. Їй ніколи не набриднуть звуки океану: ніжний шелест спокійної води або рев прибою під час шторму. Тієї ночі був відлив і безвітряна погода. Удалині, біля самого краю води, крокувала на південь самотня фігура.

Мерсер досі веселили думки про нещодавню звану вечерю, і вона намагалася якомога більше пригадати. Чим далі вона міркувала, тим більш дивовижним усе це їй видавалося. Кімната, забита письменниками — кожен із власними комплексами, самолюбством, заздрощами,— а до того ж необмежена кількість випивки — і жодної суперечки, ба навіть неґречного слівця. Популярні автори — Емі, Кобб і Енді— прагнули здобути критичне визнання, невизнані літератори — Лі, Джей і Мерсер — мріяли про більший прибуток від продажів, Майрі все було до лампочки, а Брюс і Ноель подобалося триматись неупереджено й у разі потреби давати пораду будь-кому з компанії.

Мерсер ніяк не могла визначитися щодо свого ставлення до Брюса. Перше враження було вельми приємне, але, зважаючи на Брюсову зовнішність і розслаблену манеру спілкування, Мерсер не сумнівалася, що він подобається всім, принаймні на початку. Він не відмовчувався, але й не був надто балакучим і, вочевидь, був не проти, щоб усім керувала Майра: зрештою, то була її вечірка, і вона, ясна річ, знала, що робить. У своїй звичній компанії письменників Брюс тримався цілком невимушено й справді тішився їхніми розповідями, жартами, шпильками й грубощами. У Мерсер склалося враження, що Брюс на все готовий, щоб допомогти цим людям просунутися у їхніх літературних кар’єрах. Вони ж, своєю чергою, ставилися до нього майже побожно.

Брюс стверджував, що обидві книги Мерсер йому дуже сподобалися, особливо «Жовтневий дощ», і вона з ним достатньо поговорила про цей роман, щоб не лишалося сумнівів, чи він справді його читав. За Брюсовими словами, прочитав він його невдовзі після публікації, коли Мерсер мала приїхати в «Бей-Букс» на автограф-сесію. То було сім років тому, проте він чудово пам’ятав книгу. Мабуть, він погортав її незадовго до вечері, але на Мерсер це все одно справило враження. Він попросив її зайти в магазин і підписати два примірники з його колекції. Прочитав він і її збірник оповідань. Але насамперед Брюс висловлював бажання побачити щось іще її авторства: черговий роман або нові оповідання.

Мерсер, яка колись ніби мала непогані перспективи на літературній ниві, але втратила натхнення й була скута страхом, що її письменницька кар’єра, може, вже й скінчилася, не могли не тішити слова підтримки й заохочення від такого обізнаного читача. Останні кілька років вона могла почути щось подібне лише від своєї агентки й редактора.

Брюс, поза сумнівом, вмів причаровувати, проте не сказав і не зробив нічого, що нагадувало б залицяння — утім, Мерсер такого й не очікувала, адже просто поруч із ними весь час була його люба дружина. Якщо вірити чуткам, на любовному фронті Брюс Кейбл умів домагатися перемоги не тільки стрімким натиском, але й тривалою облогою.

Упродовж вечері Мерсер кілька разів поглядала на Кобба, Емі й навіть Майру і питала себе, чи знають ті що-небудь про темний бік життя Брюса. Для стороннього спостерігача він був лише власником однієї з найкращих книгарень країни, але це не заважало йому водночас під надійним прикриттям торгувати краденими цінностями. Книжковий магазин був успішним і приносив великі прибутки. Брюсовому життю можна було лише позаздрити: прегарна дружина (чи супутниця?), чудова репутація, історичний особняк у мальовничому містечку. Невже він справді був готовий ризикувати потрапити у в’язницю за торгівлю краденими рукописами?

Чи підозрював він, що на його слід натрапила команда професійних слідчих? І що ФБР теж не дрімає? Чи припускав, що вже за кілька місяців може на багато років опинитися за ґратами?

Ні, це здавалося неймовірним.

Чи підозрював він Мерсер? Ні. А з цього випливає очевидне питання: що робити далі? Елейн не раз казала їй, що діяти треба без поспіху. Нехай Брюс сам наблизиться до Мерсер і дасть їй проникнути у своє життя.

На словах усе було дуже просто.

У понеділок, у День пам’яті, Мерсер прокинулася пізно, пропустивши ще один схід сонця. Наливши собі кави, вона пішла на пляж, де через свято було більше народу, ніж зазвичай, проте натовпу не було. Після довгої прогулянки вона повернулася в котедж, налила ще кави й улаштувалася за маленьким столиком для сніданку біля вікна, з якого було видно океан. Відкривши ноутбук, Мерсер поглянула на порожній екран і майже насилу надрукувала: «розділ 1».

Письменників загалом можна поділити на дві категорії: тих, хто ретельно продумує сюжет роману й знає, чим він скінчиться, ще до того, як починає писати, і тих, хто, навпаки, продумує якомога менше, вважаючи, що варто лише створити персонажа — і він сам неодмінно «зробить» щось цікаве. Старий роман Мерсер, який мучив її останні п’ять років і який вона щойно відкинула, був продуктом другого підходу. За п’ять років нічого цікавого з персонажами так і не відбулося, і її саму вже від них нудило. Вона вирішила відкласти його, нехай собі лежить: зрештою, до нього завжди можна буде повернутися. Написавши короткий виклад першого розділу свого нового роману, Мерсер взялася до другого.

До опівдня вона з чималими зусиллями