Острів Каміно - Джон Гришем

Побачивши сліди, що вели від моря, Мерсер посміхнулася. Вона обережно рушила за ними й невдовзі помітила біля дюни силует черепахи. Мерсер знала з досвіду, що будь-які звуки чи рухи можуть потривожити черепаху під час гніздування й змусити її повернутися у воду, не вкривши свої яйця. Мерсер завмерла й уважно придивилася до силуету. Крізь хмари виглянув півмісяць, краще окресливши риси черепахи.

Та досі не ворушилася й продовжувала відкладати яйця. Коли в норі їх було вже близько сотні, черепаха закінчила свою справу й узялася засипати їх піском. Покривши гніздо, вона притрамбувала пісок, а тоді стала закопувати заглибину для тіла й маскувати схованку.

Коли черепаха почала рухатися, Мерсер знала, що гніздування закінчено і яйця в безпеці, і відійшла подалі, до підніжжя дюни поблизу, у темряву, звільняючи матері шлях до моря. Черепаха ретельно засипала своє гніздо, розкидавши пісок навсібіч, щоб жоден хижак не помітив її схованку.

Переконавшись, що гніздо в безпеці, черепаха вирушила у свій виснажливий зворотний шлях до води, лишивши по собі яйця, до яких більше ніколи не повернеться. Упродовж сезону вона ще раз чи двічі відкладе яйця, перш ніж мігрувати назад до району свого звичного проживання за багато миль звідси. За один-два, а може, й три-чотири роки вона мала знову повернутися на цей самий пляж для гніздування.

З травня по серпень Тесса п’ять разів на місяць обходила вночі цю ділянку пляжу, шукаючи сліди довгоголових черепах — зазвичай разом із онукою, яку дуже захоплювало це полювання. Виявлення сліду щоразу викликало в Мерсер захват, а побачити черепаху просто в момент, коли та відкладає яйця, було несказанною радістю.

Тепер Мерсер напівлежала на дюні й чекала: невдовзі мали прийти виконувати свою роботу волонтери з Клубу захисту черепах, головою якого багато років була Тесса. Бабуся завзято захищала гнізда, і не раз сварилася з відпочивальниками, які заходили до природоохоронної зони. Мерсер пам’ятала принаймні два випадки, коли Тесса викликала поліцію. Закон був на її боці, себто на боці черепах, і Тесса домагалася неухильного його дотримання.

Тепер її гучний і виразний голос ніколи вже не почуєш, а отже, пляж ніколи не буде таким, як раніше,— принаймні для Мерсер. Видивляючись на вогні креветколовних човнів на обрії, вона всміхалася, пригадуючи Тессу та її черепах. Здійнявся вітер, і Мерсер склала руки на грудях, щоб не замерзнути.

Десь за два місяці— ця тривалість залежала від температури піску — з яєць мали вилупитись дитинчата. Вони мали самостійно вибратися зі шкаралупи, а тоді спільними зусиллями викопуватися з нори. На це могло піти кілька днів. Коли прийде слушний час — зазвичай це трапляється вночі або під час зливи, коли стає прохолодніше,— вони мали зробити кидок до моря. Вилізши одночасно зі свого сховища, вони якусь мить розглянуться, щоб зорієнтуватися, а тоді помчать до води, щоб одразу вирушити в плавання. Усі шанси були проти них: в океані так багато хижаків, що лише одному дитинчаті з тисячі вдасться вирости, не ставши чиєюсь здобиччю.

На березі з’явилися дві фігури. Побачивши сліди, вони зупинилися, а тоді повільно рушили за ними до гнізда. Переконавшись, що мати відклала яйця й поплила, вони уважно оглянули місце, світячи собі ліхтариками, а потім накреслили коло в піску навколо нього й устромили там маленький кілочок із жовтою стрічкою. Мерсер чула їхні негучні голоси — то були дві жінки,— але вони її побачити не могли. Удень вони мали повернутися, щоб спорудити дротову огорожу й поставити табличку — Мерсер із Тессою багато разів таке робили. Перш ніж піти, жінки ретельно засипали піском сліди черепахи, щоб їх стало зовсім не видно.

Мерсер ще довго сиділа після того, як вони пішли, і зрештою вирішила дочекатися світанку. Вона ще ніколи не ночувала на пляжі, тому влаштувала собі ложе в піску, вляглася, притулившись спиною до дюни, й незабаром заснула.

Вочевидь, літературна братія острова Каміно надто боялася Майри Беквіт, щоб відхилити її запрошення на вечерю, отримане в останній момент. Ніхто не хотів образити Майру. Крім того, Мерсер мала підозру, що нікому не хотілося ризикувати, не з’явившись на загальному зборищі, адже відсутність будь-кого зі звичних гостей неодмінно стала б приводом її чи його обговорити. Отже, з міркувань особистої безпеки — проте й не без деякої цікавості,— у неділю ввечері у Вікер-хаузі почали збиратися письменниці й письменники. Там мала відбутися звана вечеря з нагоди прибуття нової членкині компанії — нехай і тимчасової. Це був вікенд перед Днем пам’яті й початком літа. У запрошеннях, розісланих електронною поштою, було сказано, що вечеря починається о шостій, але для письменницького гурту то були пусті слова: вчасно не з’явився ніхто.

Першим прибув Боб Кобб і одразу ж загнав Мерсер у куток на задньому ґанку й узявся розпитувати її про роботу. Він мав довге сиве волосся й бронзову засмагу, яка свідчила, що він забагато часу проводить на відкритому повітрі. Верхні ґудзики його строкатої сорочки з квітковим візерунком були розстебнуті й відкривали коричневі засмаглі груди, покриті волоссям, знов-таки сивим. Якщо вірити Майрі, ходили плітки, що Кобб нещодавно надіслав свій черговий роман редактору, але тому він не сподобався. Звідки вона це знала, Майра не уточнила. Упродовж розмови Боб надпивав Майрине домашнє пиво зі скляної банки й стояв так близько до Мерсер, що тій було некомфортно.

На