Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья
Я підвівся з канапи, щоб провести ії до дверей. Але те, що побачив у вікні, змусило мене підштовхнути її. Вона здивовано позирнула на мене.
— Що сталося?
— Щойно я побачив Батлера, люба.
23. ПАРФУМИ ЛЮ-МЕЙНа вустах у Лю-мей застиг зойк подиву.
— Невже він? Ти впевнений, що це він?
— Заспокойся! Не думаю, що він заявиться сюди. Ймовірніше, що він просто шпигує за моєю конторою.
Лю-мей прикусила губу. Вона здавалася дуже збентеженою.
— Гадаю, ти вжила якихось застережних заходів, коли йшла з дому, — мовив я.
— Так… так, звичайно. Але він такий недовірливий! Запевнив мене, що поїде з міста і не повернеться аж до вечора. Гадаєш, він стежив за мною?
— Все можливо… Хоч, певно, він вистежує саме мене.
— Боже мій! Як же я виберуся звідси непомітно?
— Це я візьму на себе, коли настане час. А скажи-но мені, в зв'язку з тією пропозицією, яку ти мені щойно зробила, що ми робитимемо, коли стрінемося з Шестипалим? Адже в тебе, мабуть, є якийсь план, хіба не так?
— Ні… ні, прошу тебе! Полишимо це на інший раз. — Вона підвелась і навшпиньки підійшла до вікна. — Він усе ще там, — вигукнула вона, нервово змахнувши рукою. — Ти не можеш вивести мене звідси як-небудь… як-небудь так, щоб він не побачив мене?
— Звісно, можу, та я вирішив не робити цього, доки ти не розповіси до кінця, в чому суть цієї справи.
Вона повернулась до мене з виразом безпорадності на обличчі.
— Невже ти не усвідомлюєш, в якому я становищі? Коли Батлер застане мене тут — живою не випустить. Невже ти цього хочеш?
Полишивши крісло, я наблизився до неї.
— Та не такий уже він жорстокий, як ти його змальовуєш. До того ж він нібито й не думає підніматися сюди. Ми ще маємо змогу побалакати якусь часинку.
Але я помилявся. Визирнувши знову у вікно, побачив, як Батлер перетинає вулицю, прямуючи до будинку «Атлантик». Лю-мей пойняла паніка.
— Ступай за мною! — гукнув я.
Схопивши ії за руку, витяг у коридор.
— Заходь до жіночого туалету, — наказав я, — і чекай, доки покличу тебе.
Вона підкорилася, витріщивши очі з переляку. Тоді я повернувся, знову сів у крісло і закурив.
— Заходьте, — запросив я, почувши дзвоник.
Двері прочинились, і на порозі з'явився Батлер.
Ще до того, як зайти, він озирнувся навколо. Та в його погляді я не помітив ознак того, ніби він сподівався виявити тут когось. Скоріше це була звичайна обачність людини, що вперше потрапила в нову обстановку. Нарешті він спинив свій погляд на мені.
— Ола, Аресе! — попривітав він мене і мляво перетнув кімнату.
Я відповів йому нахилом голови.
— Сідайте, Батлер, і скажіть, чим зобов'язаний, що ви вшанували мене своїм візитом.
Він розкинувся у найближчому до столу кріслі й схрестив наманікюрені пальці своїх рук. Кидались у вічі його білі зуби і тонкі вусики, що облямовували рот. Потім він глибоко зітхнув, немов для того, щоб виповнити легені свіжим повітрям. Нараз увесь завмер. Обличчя стало похмурим, а погляд — холодним і твердим, ніби граніт.
— Де Лю-мей, Аресе?
Він вимовив це без навмисної афектації, але тоном таким же твердим, як і його погляд. Відзначив я також і деяку невпевненість, що прохопилася в голосі його. Я відкинувся на спинку крісла і повернувся з ним разом, аж доки не опинився віч-на-віч з Батлером.
— А чому ви в мене питаєте про це?
Стуливши губи, він став принюхуватися довкола.
— Я знаю, що вона була тут, — упевнено промовив він.
— Хіба цими духами користується сама тільки Лю-мей?
Батлерові очі звузилися ще більше.
— Я ненавиджу збіги, Аресе. Звісно, не виключено, що якась інша жінка, котра користується тими ж парфумами, щойно побувала у вас, але я волію думати, що було не так.
Раптом він зиркнув у протилежний бік і багатозначно закрутив головою: «Який же я бовдур!» — вигукнув і вибіг у коридор. Стрімкість рухів Батлера перешкодила мені затримати його. Він рушив до жіночого туалету, де сховалась Лю-мей.
Я зайшов туди ж, майже наступаючи йому на п'яти. Він обшукав усе; та дарма — Лю-мей зникла. Тільки ледь чутний аромат духів — слід ії перебування — ще витав у повітрі.
Батлер прошив мене поглядом.
— По-вашому не вийде, Аресе, — і показав мені спину.
Я повернувся до себе в контору й сів. Коли намірявся вже запалити третю сигарету, задзеленькав телефонний дзвінок. Голосок Лю-мей усе ще повнився жахом.
— Я чекав на твій дзвінок, — мовив я. — Не раджу тобі зараз повертатися додому. Батлер пішов звідси у вельми агресивному настрої.
— Я й не мала наміру повертатися, — відповіла вона. — Він, певно, вже про все здогадався.
— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?
— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.
Я мало не вилаявся крізь зуби.
— Може статися, що я втрачу інтерес до нього, — відповів я.
— Я дуже шкодуватиму, — сказала вона, притишивши голос. — Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.
— Не будь так переконана, — заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив