Загадка однієї неділі - Ігнасіо Карденас Акунья

— Як же, як же. Я людина вельми довірлива. Але що ви, приміром, відповісте, коли доведу, що володію цією урною, і зажадаю одержати компенсацію? В такому випадку це перестане бути просто пропозицією, це вже півмільйона доларів. Чи існує якась легальна можливість одержати цю суму?

— Либонь, ні, адже Лонг — таємне товариство, що перебуває у вигнанні, в Сполучених Штатах. Та можу розвіяти ваші побоювання: закони товариства непорушні й своєї обіцянки воно ні за яких обставин не порушить… хіба що людина, котра поверне урну, виявиться замішаною в її крадіжці… як це маємо у випадку сеньйора Батлера.

Ця заява аж ніяк не здивувала мене. З певного часу я і сам це запідозрив.

— Розкажіть-но про це, — мовив я, не дивлячись на неї.

— Як я розумію, — почала Лю-мей, — ви вже маєте уявлення про походження цієї урни і про обставини, за яких вона опинилась у Північній Америці. Це я промину. До того ж не воно найголовніше. Справа в тому, що під Батлеровою машкарою байдужості ховається несамовитий колекціонер. Він неспроможний був вистояти перед спокусою заволодіти реліквією, навіть усвідомлюючи, в яку халепу може через те вскочити. Згодом, зокрема з метою відвести від себе підозру, він висунув ідею встановити «священну частку викупу», як назвали суму вступного внеску кожного новопосвяченого. Спочатку ці суми витрачались на таємних емісарів, котрі їздили повсюдно по білому світу, намагаючись виявити урну. Оскільки це не дало наслідків, кількість емісарів поступово скорочувалась, а гроші в скарбниці товариства нагромаджувались, і вже досягли неймовірної суми — у півмільйона доларів.

Лю-мей змовкла на хвильку, а я зручніше вмостився в кріслі.

— В мене складається враження, що вам нудно, — ображено промовила вона.

— Навпаки, золотко моє, продовжуйте, — відповів я, затоптуючи недопалок.

— Хоч крадіжку й було сплановано блискуче, — провадила вона далі,— все ж деякі дрібні деталі вказували на сеньйора Батлера, але не можна було, грунтуючись тільки на підозрах, обвинуватити члена товариства, а такого, як Батлер, і поготів. Адже він уходив до складу Вищої ради. Минав час. Сеньйор Батлер придбав мене як рабиню, бо товариство Лонг дотримується, хоч і потайки, цього тисячолітнього звичаю.

— Але… як же закон? — спитав я здивовано.

— Який закон?

— Той, що охороняє від подібних дій. Завжди ж бо знайдеться хто-небудь, хто збунтується.

Вона гірко всміхнулася.

— Де в чому ви, люди Заходу, занадто наївні. Всі члени товариства — поважні, заможні, впливові громадяни. Вони одружуються, ведуть цілком нормальне повсякденне життя, а крім того, мають одну або кількох рабинь. Вони купують їх, потім годують, одягають, дають освіту (аби ті спроможні були скрашувати господареві час дозвілля), а інколи ці рабині, як то сталося й зі мною, здобувають владу над господарем і кінець кінцем виходять за нього заміж… У цьому разі забобони відпадають, і колишня рабиня стає ще одним повноправним членом високошановного товариства Лонг.

Я глянув на неї. її яшмові очі випромінювали спокусу. Я підвівся і підійшов до свого стола. Удав, буцімто впорядкував якісь папери, потім наблизився до вікна. Вона стежила за мною весь час.

— Не дуже переконливо, сеньйоро. Та й чи може бути переконлива жінка, що називає свого чоловіка «сеньйором»?

— Це звичка, яку я зберегла ще відтоді, як була рабинею.

— Гаразд. Вони підозрювали Батлера, але нічого не змогли довести… Що було далі?

— Сеньйор Батлер, — вона одразу ж поправилась, — мій чоловік перевіз урну на Кубу. Усвідомлюючи, як небезпечно йому тримати ії при собі, продав Сусанні під виглядом речі середньої вартості… Я хочу сказати, за ціну не надто високу, щоб не викликати в неї підозру і не таку й низьку, щоб вона не лишилася байдужою. До того ж документ на володіння, який він показав їй, був фальшивкою. Щоправда, фальшивкою досить удало зробленою, в чому, слід віддати належне моєму вельмишановному чоловікові, на те він майстер неперевершений.

Я підійшов до неї й провів губами по її щоці, прошепотівши:

— Ти вже скінчила?

Легкий дрож пробіг по її тілу. Вона повернулася до мене. її яшмові очі стали ще спокусливіші.

— Ти мені не віриш? — Вона теж звернулася до мене на ти.

— Так, не вірю, — буркнув.

Я вдруге провів губами по її щоках.

— Поглянь на мене! — її слова, немов оповиті легким ароматом, повисли в повітрі.— Невже ти вважаєш, що я здатна збрехати тобі?

— Звичайно!

— В такому разі прощавай! Я мала намір дещо запропонувати тобі, але для цього потрібен мужчина, який довіряв би мені. Ти ж виявився не таким.

Вона спробувала було підвестись, але я притримав її, змусивши сидіти.

— Послухай-но, золотко моє, іншу казочку. Трохи переконливішу. — Я підійшов до стола і запалив сигарету. Випустивши дим, став різко кидати слова: — Батлер і ти знали, що у Сусанни в урні зберігається якась цінна річ. Що то за річ? Гаразд, поки що це не має значення. В усякому разі, цінність цієї речі компенсувала її викрадення. Проте у вирішальний момент Батлерові забракло рішучості на це, і він удався до послуг Шестипалого. Ось тут-то й заковика. Батлер не міг сказати йому відверто: мовляв, у Сусанниній квартирі знаходиться шкатулка, всередині якої ось те і те; украдіть її для мене! Цілком ясно, що сталося б при цьому. Як же було переконати його, що цінність урни полягає не в тому, що знаходиться всередині, а в ній самій? Ось так і виникла версія з товариством Лонг. Уява в Батлера незвичайна. Легенда про Лонг гідна його генія, вона полонила мене. Либонь, і Шестипалого теж. А чом би й ні? Адже ії сюжет блискуче розроблено, і він абсолютно ймовірний. — Я знову підсів до неї і погладив її вушко. — Ти заслуговуєш поздоровлень. Ти з Батлером — чудова пара.

— Були.