Маятник Фуко - Умберто Еко
Я мовчав, а Бельбо не знав, як закінчити розмову.
«Ви скажете мені, що я знову втік, як на вулиці Лярґа».
«Дурниці. Ми вчинили слушно. До побачення».
Мені було шкода його, бо він почував себе боягузом. Я ні, мене ще в школі навчили, що поліції треба брехати. З принципу. Але так уже воно є, нечиста совість замутнює приязнь.
Від того дня я більше його не бачив. Я був його докором сумління, а він — моїм.
Але саме тоді я переконався, що студент завжди під більшою підозрою, ніж людина з дипломом. Я попрацював іще рік і написав двісті п’ятдесять сторінок машинописного тексту про процес тамплієрів. У ті роки представлення до захисту дипломної роботи було доказом лояльности до законів держави, і до таких людей ставились поблажливо.
У наступні місяці деякі студенти почали стріляти, ера великих маніфестацій під відкритим небом закінчувалася.
Мені бракувало ідеалів. Я мав алібі, тому що, кохаючись з Ампаро, я кохався з Третім Світом. Ампаро була красуня, марксистка, бразилійка, ентузіастка, не мала ілюзій, у неї була стипендія на навчання і розкішна змішана кров. Усе разом.
Я зустрів її на одній вечірці і, не вагаючись, піддався імпульсові: «Даруй мені, але я б хотів кохатися з тобою».
«Ти брудний самець».
«Я нічого не говорив».
«Говорив. Я брудна самка».
Вона збиралася повертатись на батьківщину, а я не хотів її втрачати. Саме вона допомогла мені нав’язати контакти з університетом в Ріо, де шукали викладача італійської мови. Мене погодилися взяти на посаду терміном на два роки з можливістю поновлення контракту. Оскільки Італія ставала для мене затісною, я прийняв пропозицію.
Та й, зрештою, говорив я собі, у Новому Світі я не зустрінуся з тамплієрами.
Яка ілюзія, думав я в суботу ввечері у перископі. Піднімаючись сходами до видавництва «Ґарамон», я увійшов до Палацу. Діоталлеві говорив: Бінá — це палац, який будує собі Хохмá, розростаючись із первісної точки. Якщо Хохмá — це джерело, Бінá — це ріка, яка з нього витікає, ДІЛЯЧИСЬ ПОТІМ на численні рукави, аж поки всі вони не ринуть у велике море останньої сфіри; і всі ФОРМИ вже закладені в Біні.
4 ХÉСЕД
23
Аналогія протилежностей — це зв’язок між світлом та тінню, шпилем та безоднею, повнотою та порожнечею. Алегорія, матір усіх догм, це заміна печаті відтиском, дійсности — тінями, це брехня правди і правда брехні.
(Eliphas Levi, Dogme de la haute magie, Paris, Baillère, 1856, XXII, 22)
Я приїхав до Бразилії з любови до Ампаро, а залишився там через любов до цієї країни. Я так ніколи й не збагнув, чому ця правнучка голландців, які поселилися в Ресіфе[63] й змішалися з індіянцями та суданськими неграми, жінка з обличчям мешканки Ямайки та манерами парижанки, має іспанське ім’я. Я ніяк не міг дати собі ради з бразилійськими власними іменами. Перед ними безсилий будь-який ономастичний словник, і вони існують лише в Бразилії.
Ампаро говорила мені, що в їхній півкулі вода, спливаючи у стік умивальника, вирує справа наліво, тоді як у нас зліва направо, — або ж навпаки. Мені не вдалося перевірити, чи це правда. Не лише тому, що в нашій півкулі ніхто ніколи не дивиться, в який бік вирує вода, а й тому, що після низки експериментів у Бразилії я усвідомив, що встановити це дуже важко. Вода спливає надто швидко, щоб можна було за нею прослідкувати, і її напрямок, мабуть, залежить від сили та напрямку струменя, від форми умивальника чи ванни. А крім того, якщо це правда, що ж тоді діється на екваторі? Може вода стікає прямо, не вируючи, або й взагалі не стікає?
Тоді я надто не драматизував цієї проблеми, але в той суботній вечір я думав, що все залежить від теллюричних струменів і що цю таємницю приховує Маятник.
Ампаро була тверда у своїй вірі. «Не має значення, що відбувається в емпіричному випадку», говорила вона мені, «йдеться про ідеальний принцип, який можна перевірити в ідеальних умовах, а отже, ніколи. Але він істинний».
У Мілані Ампаро здалася мені бажаною через свій брак ілюзій. Тут же, реагуючи на випари своєї землі, вона ставала чимось недосяжним, ясновидицею, здатною до потойбічного мислення. Я відчував, як на неї напливає хвиля стародавніх пристрастей, а вона намагається тримати їх у віжках, жалюгідна у своєму аскетизмі, що наказував їй відкидати їх спокуси.
Я мав змогу оцінити її блискучі суперечності, спостерігаючи, як вона сперечається зі своїми товаришами. Їхні збори відбувалися у погано умебльованих квартирах, прикрашених нечисленними плакатами та численними фольклорними предметами, портретами Леніна та теракотовими фігурками з північного сходу, що прославляли канґасейру, або ж індіянськими фетишами. Я приїхав у не надто виразний політично час і вирішив, з огляду на свій досвід на батьківщині, триматися подалі від ідеологій, особливо тут, де я їх не розумів. Балачки товаришів Ампаро посилили мою невизначеність, але викликали в мене нову допитливість. Всі вони, звичайно, були марксистами і, на перший погляд, говорили майже те саме, що й європейські марксисти, однак розмовляли вони про інші речі й посеред дискусії про класову боротьбу мова раптом заходила про «бразилійський канібалізм» або про революційну роль афро-американських культів.
Саме прислухаючись до розмов про ці культи, я переконався, що ідеологічна круговерть тут теж відбувається у протилежному напрямку. Вони малювали мені панораму внутрішніх маятникових міграцій — бідняки півночі подавалися на індустріальний південь, вливалися до люмпен-пролетаріату величезних метрополій, задихалися у хмарах смогу, в розпачі поверталися на північ, щоб за рік знову втекти на південь; але під час цих коливань дехто з них осідав у великих містах і вливався у цілу низку автохтонних церков, віддаючися спіритизмові та викликанню африканських божеств… І тут товариші Ампаро розділялися в думках — для деяких це свідчило про повернення до коренів, опір світові білих, для інших же ці культи були наркотиком, за допомогою якого панівний клас
