Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха

Раптом сіпнулося віко — невідомо чому.

Притримавши його пальцем, вирішив довіритися знакові. Було щось, на що мав би звернути увагу й досі не розтелепав. Примружив очі.

Враз розкрив. Схопив останній аркуш, знову глянув на підписи й дати.

Усе зрозумів.

Така проста підказка, пся крев...

Зібравши папери, заховав назад у конверт. Сам конверт — у шухляду.

Знайшов залишки наливки. Випив, пожував губами, прокручуючи в голові нову і, як не крути, справді важливу інформацію.

А потому пішов спати. Мусив дочекатися завтрашнього дня.

Сон не йшов.

Півночі Клим крутився, розбуркав Магду, вона щось невдоволено прошепотіла й розвернулася спиною. Аби не тривожити, перебрався знову на канапу в кімнаті. Кортіло вдягнутися, взяти револьвер та вийти на вулицю. Натомість підвівся й завмер біля вікна, слухаючи ніч та намагаючись зловити віддалені звуки пострілів. Нічого не чув. Або стріляли не тут, або — все скасували, перенесли, як пропонував хтось із нового керівництва Національної Ради, або — все йде гладенько, опору не чинять.

Коли набридло стовбичити, забрався під ковдру, вкрився з головою — й на диво заснув. Нарешті зморило, день вимучив, ось тільки наздогнав. Коли продер очі, холодне сонце першого листопадового дня вже пробивалося крізь завіси, а Магда шаруділа на кухні. Пахнуло свіжозвареною кавою.

— Ти втік від мене, — сказала Магда жартома, побачивши Клима в дверях.

— Заважав.

— Не так, щоб дуже.

— Ти сказала.

— Ой, ти завжди слухаєш, що говорять уві сні?

— На мене кави лишиться?

— Пий цю, я собі зварю. Маємо ще трохи. А ти, Климентію, мене дивуєш. То рання пташка, а тут просипаєш другий день поспіль.

Замість відповіді Кошовий поцілував її, відмовився від кави, що теж було не зовсім на нього схоже, перевдягнувся й поквапився. Йому свербіло знати, що ж відбулося в місті, поки воно бачило сни.

Вийшовши, не відчув нічого. Львів жив звичайним життям. Хіба ранок видався холоднішим, ніж попередні. Вночі падав дощ, під ранок стихнув, та коли Клим перетнув вулицю — бризнув знову. Кошовий щільніше запахнув пальто, шкодуючи, що не подумав про шарф, натягнув рукавички. Йти до Народного дому, де напевне є вся інформація, можна було, оминувши Шевську. Але сила звички понад усе: ноги вели знайомим, сотні разів пройденим маршрутом.

Не здивувався, побачивши поруч із конторою Шацького.

І зовсім не заскочив блиск в очах Йозефа — вони випромінювали великі знання. Якщо дантист Шацький не почує про щось у Львові першим, неодмінно дізнається наступним. Зараз Клим бачив свого друга таким, якого знав усі ці десять років. Його аж розпирало від бажання розказати, він навіть підстрибував від нетерпіння.

— Пане Кошовий, пане Кошовий! Ви чули?

— Що саме? — обережно запитав Клим, намагаючись не виказати себе.

— Йой, то ви не чули! — він театрально сплеснув руками. — Весь Львів знає! А ви спите! Ви проспали грандіозні зміни! Я не міг собі такого уявити, ще вчора не міг! Я помилявся, ох, як я помилявся! Недооцінив вас!

— Мене?

— Усіх вас! — вигукнув Йозеф. — Ми вся вчора лягли спати в Австро-Угорській імперії! А поки бачили сни, влада помінялася!

Віко легенько сіпнулося.

— Як — помінялася?

— Та ви, бачу, справді нічого не розумієте!

— Слухайте, Шацький, ми багато разів із вами про те говорили. Рано чи пізно ця імперія впаде, як минулого року впала Російська. Династія Габсбургів уже віджила своє, для бурхливого двадцятого століття це вчорашній день. Але ж ми не розглядали конкретні дати.

— Усе, можна не розглядати! — Йозеф випнув груди вперед, немов у тому, що сталося, є найбільше його заслуг. — Все, бабусі Австрії капець, пане Кошовий! Українці вночі захопили Головний двірець[37]! Ваші стрільці вже охороняють станції на Личакові, Підзамчому, Персенківці! Вони контролюють Австро-Угорський банк і головну пошту, казарми, Кадетську школу, тюрми на Баторія і Казимирівській! Це — збройний переворот, який відбувся без жодного пострілу! Дякую, я дуже вам дякую!

Шацький у пориві схопив обома Климову правицю, кілька разів сильно струснув.

— Бог із вами, мені за що?

— Жертв нема! Людських жертв! Ви собі не уявляєте війну в містах, у натовпі, на вулицях!

— А ви можете?

— На щастя, теж ні. Бо ніколи того не бачив. Пане Кошовий, коли починається така колотнеча, першими, хай там як, завжди страждають жиди! Цього я боявся найбільше! Мій старший син уже загинув, хто зна за віщо!

— Навряд чи Шмуля застрелили, бо єврей.

— Він був у самообороні! — відрізав Шацький, голос відразу помінявся, Клим ще не бачив свого друга таким категоричним, навіть жорстким. — Це дуже важливо, і ви ображаєте мене, якщо не готові це усвідомити.

— Господь із вами, Шацький! Я зовсім не хотів вас образити!

— Вірю, — стримано мовив той. — Проте маєте зрозуміти: загони нашої самооборони небезпечні для всіх сторін конфлікту. Австріяки намагаються владу утримати, поляки і українці — здобути. Жиди нічого не хочуть, аби лиш не чіпали. Та боронитися в нас уміють.

Говорячи так, Йозеф стиснув сухий кулак. Кошовий не мав відповіді, тому мовчки кивнув. Шацький сприйняв жест, як згоду з його позицією, сказав уже м’якше:

— Нічого. Сталося, як сталося. Обійшлося без вуличних боїв, ніхто не постраждав. Дай вам Бог, пане Кошовий, далі триматися цієї лінії.

— Ви лишаєтесь?

— У вас зараз багато своїх справ. У мене — теж клопоти. Не державної ваги, звісно, та моя родина — моя маленька держава.

Сумно посміхнувшись, Шацький махнув на прощання, повернувся й подався геть.

Розділ п’ятнадцятий

«Фейгале, моя фейгале!»

— Щось буде.

Магда сказала так, повернувшись додому ввечері третього дня відтоді, як влада у Львові, а надалі — по всій Східній Галичині перейшла до Української Національної Ради. Весь цей час Кошовий, відкинувши інші справи, розривався між Народним домом та Шевською. Його як правника й знавця законів залучили відразу до кількох груп, зайнятих створенням різних підзаконних актів, котрі мали регулювати подальше життя нової республіки, хай вона на той момент ще не мала власної назви[38]. Приходив пізно, Магда зазвичай уже спала або вдавала, що спить: після безкровної перемоги та раптової зміни влади в місті вона замкнулася, уникаючи будь-яких розмов на цю тему.

Власне, вона сама заговорила до Клима, порушивши непроголошену обітницю мовчання.

— Прошу?

— Ми