Острів Каміно - Джон Гришем

— «Вайкінг-Пресс».

Майра перевальцем вилізла з-за стійки й вручила Мерсер і Лі їхні напої, а тоді підхопила літрову скляну банку з густим елем і запропонувала:

— Ходімо на вулицю: там можна курити.

Було очевидно, що вони вже багато років з тим же успіхом курили всередині будинку.

Пройшовши дерев’яним настилом, вони влаштувалися біля гарного столика з кованого заліза поруч із фонтаном, де вода струмувала з ротів пари бронзових жаб. Подвір’я вкривала густа тінь від старих амбрових дерев, і звідкись подував легенький вітерець. Двері на ґанку були відчинені, тому собаки могли бігати туди-сюди, коли їм заманеться.

— Тут дуже гарно,— промовила Мерсер, коли обидві господині запалили цигарки.

Лі була довгов’яза й худорлява, Майра — засмагла й дебела.

— Пробачте за дим,— сказала Майра, — але ми так уже приохотилися, що просто не можемо кинути. Колись намагалися, але то вже в далекому минулому. Витратили купу зусиль і нервів, настраждалися досхочу, а тоді вирішили: ну його до біса. Усе одно від чогось помремо, хіба ні?— вона зробила глибоку затяжку, випустила дим і зробила великий ковток саморобного напою.

— Хочете трошки? Ну давайте, спробуйте!

— Я б на вашому місці не стала,— зауважила Лі.

Мерсер хутко відпила трохи вина й похитала головою:

— Ні, дякую.

— То котеджем, кажете, завжди володіла ваша родина?— перепитала Майра.— Ви, мабуть, давно сюди їздите?

— Так, із самого дитинства. Я проводила тут кожне літо зі своєю бабусею Тессою.

— О, це мило.

Ще один добрячий ковток елю. Сиве Майрине волосся було підбрито на кілька сантиметрів над вухами, тому воно бовталося туди-сюди, коли вона відпивала пива, затягалася цигаркою чи казала щось. У Лі ж волосся було темне й довге, без жодного натяку на сивину й зібране в «кінський хвіст».

Обидві, вочевидь, збиралися закидати Мерсер новими питаннями, тому вона вирішила перейти в наступ:

— А вас що привело на острів Каміно?

Господині переглянулися: вочевидь, то була довга й складна історія. Майра почала:

— Ми багато років прожили у Форт-Лодердейл і втомилися там від метушні й штовханини. Тут набагато спокійніший ритм життя. Люди доброзичливіші. Нерухомість дешевша. А ви? Де зараз ваша домівка?

— Останні три роки я викладала й жила в Чапел-Гіллі, але тепер я в такій собі... перехідній стадії.

— Що це, в біса, значить?— безпосередньо спитала Майра.

— Значить, що я практично безхатня, безробітна й мрію закінчити книгу.

Лі пирхнула, Майра реготнула, і в обох при цьому з носа повалив дим.

— Це нам знайомо,— повідомила Майра.— Ми зустрілися тридцять років тому, коли обидві не мали ні цента. Я пробувала писати історичну літературу, а Лі— свою високохудожню ахінею, яку намагається писати й досі, але ніщо з цього не продавалося. Ми жили на соціальні виплати й продовольчі талони, працювали за мінімальну зарплату, і... ну, майбутнє видавалося досить похмурим. Якось ми йшли торговельним центром і побачили довгу чергу з жінок середнього віку, які на щось чекали. Тяглася та черга з мережевої книгарні «Волденбукс» — такі тоді були ледь не в кожному торговельному центрі,— де сиділа за столом, купаючись у промінні слави, Роберта Доулі, на той час одна з найуспішніших авторок любовних романів. Я стала в чергу — Лі для цього була надто горда — і купила книгу, і ми з Лі змусили одна одну її прочитати. Книга була про пірата, що борознив Карибське море, влаштовував скрізь безлад, тікав від британців — і всюди, де він кидав якір, звідкись виникала приголомшлива дівиця, що тільки й чекала, щоб її позбавили цноти. Повна маячня. І тоді ми створили історію про красуню з півдня, яка так тісно спілкувалася зі своїми рабами, що зрештою завагітніла. Ми кинули на цю книгу всі сили.

Лі додала:

— Нам навіть довелося купити трохи порнографічних журналів — ну, ви розумієте, як довідковий матеріал. Ми доти й гадки не мали про дещо з того, що там можна побачити.

Майра розсміялася й продовжила:

— Ми впоралися за три місяці, і я, подолавши нерішучість, надіслала рукопис своїй агентці в Нью-Йорку. За тиждень вона зателефонувала й сказала, що якийсь ідіот пропонує аванс у п’ятдесят тисяч. Ми опублікували роман під псевдонімом Майра Лі— хіба не чудова ідея? За рік ми вже мали купу готівки, а далі понеслося...

— То ви пишете разом?— запитала Мерсер.

— Пише вона,— одразу відповіла Лі, ніби бажаючи відхреститися від співавторства.— Разом ми працюємо над сюжетом, а це займає хвилин десять. Далі Майра кладе все на папір. Принаймні так ми робили раніше.

— Лі надто високої про себе думки, щоб докласти руку до цих книжок. А от до гонорарів вона руку докладе, можете не сумніватись.