Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
Тепер Клим відмовився щось розуміти. Мотнув головою, подивився на кожного з четвірки по черзі, потер перенісся.
— Панове, про що ми говоримо?
— Справді, — реготнув Бородавка.
Лінецький розстебнув кілька два верхніх гудзики на пальті. Рука пірнула за вилогу, повернулася з довгастим цупким конвертом.
— Тримайте. Ще вранці документ вважався таємним. Зараз цей протокол цікавий хіба історикам. Бо тут історія, почитайте й переконайтеся. Ще він цінний для вас, персонально. Нічого пояснювати не буду. Уважно вивчайте не так зміст, як дати й цифри. Матимете вичерпну відповідь.
Машинально взявши конверт, Кошовий взявся за кутик, аби розірвати.
— Не тут, — мовив Лінецький. — Кажу ж, уже пізно. Те, що ви там побачите, нічого не змінить. Аби ви не перейнялися так справою про вбивство чужої вам людини, то знали б останні новини. Завтра матимете сенсацію.
— Я?
— Всі, хто не згоден із польською претензією на Галичину й Лодомерію, — голос Лінецького задзвенів. — Учора в Парижі наш, Польський національний комітет, отримав нарешті підтримку від Америки та держав Антанти. У Кракові створено ліквідаційну комісію. Фон Гуйн офіційно попереджений, що за два дні ми перебираємо на себе владу в краї. Українцям та іншим охочим краще поступитися.
Віко сіпнулося так сильно, як ніколи. Пальці стиснули конверт, рука так і лишилася зігнутою.
— Розслідування вбивства Юліуша Яблонського переберуть на себе вже нові, польські слідчі органи. Їх, звичайно, треба ще створити. Але, бачите, поспішати нема куди. Нехай це прозвучить цинічно, та ім’я зловмисника на той час матиме ще менше значення, ніж зараз. Та особа, що би не мала до пана капітана, дала привід для виходу Польщі з будь-яких переговорних процесів.
— Польський комітет давно з них вийшов, — вичавив із себе Клим.
— Неформально. Усіх тримав фон Гуйн. Теж мені, намісник. Дипломат. Намагався давати на всі боки, вашим і нашим. Аби він не гальмував, усе б сталося раніше. Хіба до того не йшло, пане Кошовий?
Клим тремтів усім тілом.
— Ви... Ви так легко мені про це все кажете?
— Звісно. Скорше чи пізніше, менш, ніж за півдоби, це перестане бути секретом. Вам доведеться прийняти все. Вам і вашому поважному товариству. І шукати себе вже в новій державі та з новою владою. Тому думайте про себе. Обговоріть з пані Богданович. Маєте віднині інший клопіт, аніж пошуки того, кому так сильно насолив Яблонський. Тримайте.
Лінецький простягнув йому спорожнений револьвер. Кошовий взяв його вільною, лівою рукою за дуло.
— Повертаєте зброю...
— Пан цивільна людина. Завше носили її для впевненості в собі. Чи — для забави. Або й так, і так. Честь.
Відсалютувавши, Лінецький тим самим дав зрозуміти — розмові кінець, більше вони не побачаться. Пішов геть першим, кельнер і Бородавка — за ним. Окуляри ще лишився і, щойно компанія залишила їх, панібратськи поплескав Клима по плечу.
— Пан матиме, з чого стрілятися. Нехай.
Сказавши так, теж розчинився в вологій темряві.
А Кошовий щойно помітив — дощик засіяв густіше.
Розділ тринадцятий
До приємного болю
Лишившись сам, Кошовий відчув себе одним у порожнечі.
Сіпнувся бігти. Та враз зупинився, ніби вперше побачив — обидві руки зайняті. Покрутивши конверт, запхав його в кишеню пальта. Потім повівся зовсім дивно, сам від себе не чекаючи: сів навпочіпки, поклав зброю біля ноги й, присвічуючи сірниками, почав визбирувати розкидані Лінецьким по землі набої. Відшукав не всі, запхав знайдені в порожні гнізда барабану, й ступив уперед, стискаючи руків’я, немов мав намір когось застрелити тут і тепер.
Але знову завмер.
Чому поляки розказали йому все — й лишили живим?
Давши відповідь, він зрозуміє, які кроки має зробити далі. Віко сіпалося відчутно, тик навіть перейшов на щоку, чого раніше ніколи не помічалося. У скронях гуло, думки не трималися купи, й Климові довелося притулитися плечем до муру, аби хоч трохи оговтатися й опанувати себе, бо ще трохи — і ноги не триматимуть.
— Це не секрет, — мовив уголос. — Тому й так.
Дійсно, поляки мали б розуміти, що, почувши новину, українець, який значною мірою втаємничений у політичні справи, поквапиться повідомити її іншим. Та Ліщинський все одно залишає його, ще й кепкує, дозволяючи забрати зброю. Отже, їм уже нема чого боятися. Це може означати лише одне: плани поляків уже не таємниця. Й не будь він перейнятий пошуком убивці, напевне дізнався би про це разом з іншими. Навіть якщо підготовка поляками захоплення влади поки не розголошується широко, з їхньої поведінки напрошується логічний висновок: дуже скоро про це знатимуть усі, кому належить.
Подібний поворот зводить на пси Климове розслідування.
Ким би не був убивця Яблонського, хотів чи ні, але свою справу зробив — порушив крихку рівновагу, дав польській стороні формальний привід вийти з будь-яких переговорних процесів. Те, що сталося щойно, вкотре за ці два дні підтвердило правоту всіх, хто казав: викриття не матиме значення. Українець убив офіцера чи поляк, з метою провокації чи з особистих мотивів — установлення істини ні на що не вплине й нічого не зупинить.
Звісно, є одна особа, зацікавлена дізнатися, хто і за що вбив капітана Яблонського, підливши олії у вогонь політичної боротьби. Кошовий десь глибоко в душі переконував себе: неодмінно виконає обіцянку та дізнається правду, хай вона не врятує пані Малгожату. Проте у світлі останніх подій не бачив сенсу як у продовженні слідства попри все, так і в негайному попередженні про польський демарш.
Магда.
Поляки недарма згадали її кілька разів. Не знаючи достеменно, чи загрожує їй небезпека, а якщо загрожує, то яка, Клим стурбувався самим фактом згадки. Можливо, члени таємної польської військової організації — всі четверо, поза сумнівом, ними були, — в такий спосіб давали зрозуміти: давно тримають Кошового в полі зору. Також ймовірно, вони дізналися про їхній зв’язок ось тепер, коли спливла давня історія про вбивство доньки нафтовика Радомського у власному автомобілі й поляки зацікавилися
