— Пробачте, я такого старого не знаю.
— Це мені треба в тебе вибачення просити, — знітився Білл, — бо і я його не знаю.
— В Америці не тільки я, алей мої родичі ніколи не були.
— Оце-то збіг! — не розгубився Білл. — Не було там і моїх родичів. Виходить, ми один одного повинні знати. — Ковбой подав руку, Крапас її потис, Білл не відпустив, Крапас не піддався йому… Так вони, тиснучи руки, сіли за стіл. — Передай вітання своєму братикові, який так гарно викупав мого роззяву Роя, — сказав Білл.
— Неодмінно.
— А тепер скажи, як у твоїй кишені опинилася карта, яку я підсунув тому негідникові Бондові?
— Таким же чином, як документ, написаний німцем, опинився у твоєму сейфі.
— Чудово! Я беру тебе своїм компаньйоном. Скажу відверто: мені начхати, хто володітиме цим островом, важливо, скільки я тут зароблю! Розумієш, настав наш час! — Білл так розхвилювався, що добряче нахилив руку Крапаса ліворуч.
— А котра година на твоєму годинникові? — не піддавався капітан і почав відхиляти руку Білла назад.
Ковбоєві урвався терпець.
— Крапасе, не дурій, — загарячкував він. — Розбійники Старого Світу вже нагарбали всього добра достатньо, тепер настав наш час. І прошу, не вдавай із себе наївного хлопчика. Хто купує бочками гримучу ртуть і топить крейсери, той не дуже боїться шпигунчика, який називає себе Ясновидцем.
— Гаразд, розмова коротка і ясна: не я, а ти мій компаньйон.
— А скільки ти пропонуєш? — знову спробував узяти гору Білл.
— Половину, — Крапас знову примусив ковбоя напружити всі свої звилини.
— Малувато.
— Тоді і третини не отримаєш.
— Гаразд, згоден, але з однією умовою: ми зразу ж позбудемося уїдливих англійців.
— Зразу не можу.
— Тоді при першій же нагоді.
— Гаразд. Але ти мені допоможеш?
— О’кей! Підготував смертельний планчик. Джеймс на нього клюне — і він у нас на гачку.
— Не тільки він.
— А хто ще зазіхає на наші самоцвіти?
— Гаво, не слухай! — вигукнув Крапас і, нахилившись до вуха Білла, запитав: — Ти вмієш тримати таємницю?
— Як могила, — відповів задоволений мільйонер і полегшено зітхнув.
Скориставшися з цього, Крапас нахилив руку ковбоя до столу й витер піт з чола.
В цей час, перевдягнений в арабського прочанина, трапом підіймався полковник Жюжю.
— Я не хотів би, щоб тон тип мене тут бачив, — попрохав Білл. — Чи на кораблі немає запасного виходу?
— На кораблі такого виходу ніколи не буває. Є тільки окрема каюта. Вн там нудьгувати не будете.
— Чудово. Я нею скористаюся.
Прошу, тебе проводить мій брат. Звідти ти добре чутимеш, про шо я говоритиму з французом. Від свого компаньйона я нічого не приховую.
Коли Буфало Білл сховався в добре опорядженій, звукоізольованій каюті, Напас тихо засунув засув і знову піднявся нагору. А в кают-компанії елегантний полковник уже нюхав квіточку. Крапас зрозумів: француз хвилюється.
— Коли людина була ше мавпою, — почав Жюжю здалеку, — її батьківщиною було дерево, а тепер людина вирізує з того дерева дошки, збиває ночви, які називаються кораблями, і думає, шо вона велика і всесильна.
— Це занадто глибока філософія для людини бізнесу, — урвав патякання француза Крапас. — Чи немає у вас чогось простішого?
— Є, а втім, я готовий на все, аби тільки заробити вдвічі більше. Ви мене зрозуміли?
— Авжеж.
— Оскільки мені відомо, ви не англієць? — Жюжю вп’яв чорні очі в Крапаса.
— Але ж і не француз.
— Це не міняє справи. Ви спритно спустили на дно ту чотирищоглову дровітню. Після такого вашого подвигу я полюбив вас на все життя.
— За що ви ненавидите британців?
— Це традиція нашої сім’ї.
— Як і ваше срібло.
— Розвідка нашої фірми ніколи не помиляється.
— І наша — також, — відповів Крапас, — тільки дуже часто її ошукують.
— Якщо так, ми домовилися: ваше золото — вивіска, моє срібло — реклама, ваші самоцвіти — ще не досліджена справа, а моя мрія — перли, що їх виловлюють тубільці, а англійці їх скуповують за дрібнички. Згодні? — Жюжю раптом повернув на Крапаса свій величезний ніс, тицьнув собі під носа винюхану квітку і похвалився. — Це метод моєї школн: підключити співбесідника до своєї волі і ставити йому несподівані запитання.
— Що ж, гарний метод, — не розгубився Крапас, — такого запитання я чекав. Мене теж хвилюють перли тубільців, але я хочу, щоб вони торгували коштовностями самі.
— Звісно, з допомогою нашої фірми.
— Може, й так.
Полковник аж підскочив з радощів і признався:
— Це міняє справу. Я про все доповім своєму босові.
— А як би ви обійшлися без військових? — хитро усміхаючись, запитав Крапас.
— Я здаюсь, ваш метод точніший. Але з однією умовою: передусім потрібно прибрати з дороги нещасного англійця. Мій план дуже простий, майже геніальний: він щоранку йде пити каву в хижу, яка називається «Клуб ясновидця», і виголошує там промови проти хижі, яка називається «Парафія підсліпуватих». У «Парафії підсліпуватих» він ніколи не буває. З неї ми і підкопаємося під першу, підкладемо бочку гримучої ртуті і… Ви розумієте, тубільці полюбляють шум і кольорові вогні на свята. Вони нам були б за це вельми вдячні.
— Хто копатиме?
— Ви.
— Хто підпалює бікфордів шнур?
