— Будьте людьми й допоможіть мені вилізти з цієї гумової пастки, — попрохав Крапас.
І коли друзі витягли його з одежі водолаза, все село зойкнуло, але усміхатися почало тільки через мить, коли мудрі чаклуни признали його четвертим помічником найстаршого жерця, коли жрець подарував йому низку зубів крокодила — символ свого племені. Вони попросили його ще раз танцювати танець чаклунів.
Після врочистостей і частування «Дельфін» ще раз виплив у відкрите море і сяк-так досяг порту Бімбамбули.
Кілька майстрів лагодило його пробитий бік цілий тиждень, а родинна рада щоночі обговорювала план великого шпигуна й не могла знайти жодного вразливого місця.
— Невже я влип і вас уплутав у цю халепу? — непокоївся капітан родини.
— Якщо я тут не чужий, — сказав екс-капітан Брук, — дозвольте й мені висловити свою думку. Ви переоцінюєте англійців. Ми великі, поки загрібаємо жар чужими руками, та коли треба цю роботу виконати самим, одразу лякаємося, бо понад усе боїмося погоріти. Джеймс Бонд — чудове втілення такої поведінки. Він продає всіх, хто його купує. Чи не краще було б, якби ми його заманили в пастку, що її він наготував нам?
— Гаразд, я згоден, але як це зробити?
— Передусім, Крапасе, тобі треба вдати, ніби ти дуже злякався. Страх завжди сильно діє на негідників. По-друге, ти маєш показати, що ти скупий. І по-третє, треба всіх тих шпигунчиків зібрати не десь на суходолі, а на нашому кораблі, потім запросити й самого Джеймса… Ти мене зрозумів?
— Щонайліпше! — з такою пропозицією погодились усі, а старий Накас навіть пожартував:
— Розумна людина завжди клин вибиває клином.
— Правильно, татусю, та, щоб клин вибивати, потрібен молот. Отже — до діла.
За допомогою Брука брати не тільки відремонтували корабель, але й таємно змонтували в ньому потужний двигун, радіоапарат і передавач, налили бочку гасу, сховали двигун під бочкою, а всі трюми переробили на розкішні звуконепроникні каюти. Словом, брат Напас порався біля двигуна, йому допомагав Брук, а в цей час Рапас учив Лока влучно стріляти. Сховавшись у трюмі, вони стріляли і стоячи, й лежачи, й навіть відвернувшись від цілі. Юле та її шановний чоловік, годували екіпаж, а третій їхній син, Крапас, зійшовши на берег, замовив готель, указаний Бондом, і дав оголошення в газеті, шо організовує акціонерне товариство для добування золота. За його розрахунком, фірма «Брати Накаси, золото і ще щось» мала дати неймовірні прибутки. Якщо перекласти це оголошення з мови бізнесменів на нормальну, це означало, що брати Накаси хочуть добувати золото, знають, де воно є, але не мають для цих робіт у достатній кількості коштів, тому запрошують на допомогу тих, які мають гроші, і обіцяють чесно з ними ділитися прибутками.
Першим, як і належало сподіватися, його відвідав Буфало Білл. Він поглянув на дуже збільшену карту і все зрозумів з першого погляду.
— Оля-ля-ля, хлопчику! Я тебе тримав за справжнього селюка Юргіса, який нічого не розуміє у нашій грі, та, виявилося, помилився.
— Я й зараз себе таким тримаю, — скромно відповів Крапас. — А в яку гру ви граєте?
— В піжмурки, малюче, — глузував мільйонер. — Ти далеко підеш, якщо добрі люди не зупинять. — Білл голосно засміявся, поторгав прив’язані під пахвами гармати шіснадцятого калібру й уточнив:—Золотий бізнес ти сам вигадав чи його тобі хтось підказав?
— Ні, — відповів Крапас, — той бізнес вигадав мій тимчасовий хазяїн. Та, наскільки мені відомо, на острові Лімпопо немає ніякого золота, але самоцвітів — скільки завгодно. — Щоб підтвердити свої слова, висипав подарунки друзів на стіл. Очі в Білла, побачивши таке багатство, заблищали, мов дві лампочки.
— Коли так, я до ваших послуг, — сказав він, — а за селюка Юргіса — вибач.
— Таємні переговори наша фірма веде тільки на кораблі, — відповів Крапас.
— А навіщо така обережність?
— У чужій країні й стіни вуха мають. Крім того, всі підслуховні і записувальні апарати вам треба буде залишити вдома.
— За кого ви мене маєте? — розгнівався Буфало Білл.
— Тільки за допитливу людину, — відповів Крапас, — але це позитивна риса характеру. Буду відвертим: коли ми заснували нашу контору, ви або ваш заступник щовечора з цією самою валізою почали ходити повз мої вікна.
— Пробачте, в цій частині міста я тільки вдруге: перший раз — коли зійшов на берег, і ось тепер.
— Це неправда. Ви так поспішаєте, що ледве встигаєте приклеїти бороду, перемінити одяг, а щоб перевзутися, вам уже бракує часу.
Білл навмисне повернувся до вікна, щоб не треба було дивитися на запорошені черевики.
— До того ж я маю щонайменше півсотні свідків і добру сотню фотографій, які доводять, що ви працюєте дуже необережно, а ваш заступник — зовсім по-дитячому.
— Ну то й що? — навіть не кліпнув оком закоренілий брехун. — Я вам можу привести двісті свідків, які мене під вашими вікнами не бачили, і безліч своїх фотографій, які зроблені на іншій півкулі нашої планети.
— Ви маєте рацію, це пуста суперечка, — засміявся Крапас. — Краще повернімося до мети вашого приходу.
— Якщо можна, я нічого не говоритиму і, обміркувавши все до подробиць, викладу письмово.
— Було б дуже добре, а ту карту, яка вказує на поклади золота і яку ви позичили моєму новому хазяїнові, я можу вам повернути.
— Велике спасибі за довір’я, але я ніколи не беру того, що мені не належить.
— Дуже прикро. Наша фірма в такі позолочені карти пропонує загортати цукерки… І знаєте, вони мають шалений успіх, бо всі хочуть знайти золото.
В сусідній кімнаті щось загрюкало, затріщало й затихло. Білл блискавично
