«Яка розтелепа цей Том Шмульке. Нафабрив, закрутив вуса, мов кайзер, і удає з себе велетня, — обурювався Жюжю, — справжній шваб, хрещений палкою по голові. Такого дурня Фіфі за один вечір перетворила б у кімнатну собачку. Небезпечніший з них — англієць Бонд Півкоролівства й жінчину шубу віддав би, щоб випитати, що він тепер думає…»
А Джеймс, увімкнувши внутрішній голос, повільно пив ананасовий сік і курив, націлюючись сигарою на кожного, немов у ній вмонтована швидкострільна гвинтівка. «Тільки один спектакль розіграли ті нахаби-емігранти, — думав він, — тільки-но заворушилося досі не відоме плем’я, а ці дурні вже злетілися на похорон Британської імперії. Звичайно, похорон буде, але ж чий. Уявляю, як ці тупоголовці роззявлять роти, коли дізнаються, що основна їхня надія — брати Нокси — вже у мене в кишені? Ось і кінець усьому повстанню. Та коли ті литовці розумні, вони від мене ше відкупляться Будь-що мені треба розвідати, де ті дикуни самоцвіти збирають…»
Тільки Джовані Джовіні нічого не думав, а робив свою роботу: розливав італійське вино, споював своїх уявних друзів і тихо повторював вираз, який дійшов до нас від часів святої інквізиції: де не допомагає вино, там залишається тільки отрута.
Але гості, хоч які були п’яні, про себе розповідати й не думали. Вони були навчені тільки мовчати й ретельно виконували свої обов’язки. Ось тоді і з’явився Буфало Білл і подарував усім гостям сліпучу усмішку, а Томові Сільке потис руку.
— Співчуваю, — сказав і чомусь згадав: «Берто, чи ти жива?!»
— Спасибі, — відповів Шмульке і непомітно скреготнув зубами.
Новоспечений мільйонер не чекав, доки всі почнуть удавати з себе не тих, хто є насправді, отож він сказав:
— Шановні панове, ми з колегою Мактом Роєм організуємо акціонерне товариство для земних, хоч і дуже гуманних, справ. Ми хочемо, щоб ніхто більше не гинув у палаючих саванах, щоб друкарок не шматували леви і ніхто з власної волі не спав по кілька тижнів. Це повинні робити машини.
Але і після такого вступу розвідники мовчали, а люди Буфало Білла працювали на совість: вони таємно фотографували гостей, проявляли і збільшували відбитки пальців, вимірювали зріст, перевіряли вагу і старанно реєстрували особливі прикмети.
— Тільки великі люди люблять спілкуватися, — вів далі господар, — з людьми, кращими за себе, а всякий дріб’язок оточує себе підлабузниками та підлизами. Отже, з вищесказаного випливає таке: завжди й у всіх газетах ви досхочу начитуєтесь про смерть великих людей, але ще ніде й ніколи не було оголошено про народження цих геніальних людей.
Дехто зааплодував, а Білл розважливо вів далі:
— Тому, мої хлопчики, всі ми — продукти своєї епохи. І як продукти, одні псуємось швидше, інші — повільніше. Щоб не зіпсувалися всі разом, ми маємо відгадати історичну загадку. Чому цар Соломон був таким розумним? — Білл куди краще тримався в сідлі, ніж на трибуні, але цього разу мусив виголошувати промову: — А тому, мої любі, що він мав сімсот жінок. Уявляєте, сімсот найрозумніших порад у день! А то й кожної години чи хвилини! З глузду можна з’їхати, але помилитися, хай йому біс, немає змоги. Отож, спираючися на таку засаду, я й пропоную заснувати товариство по використанню всіх багатств острова Лімпопо, інакше кажучи, кооператив.
«Він шукає дурніших за себе», — подумав Бонд і вирішив цю організацію зруйнувати зсередини.
— Можете тримати мене своїм компаньйоном, — запропонував він.
Записалися й інші.
— Велике вам спасибі за довір’я. Острів Лімпопо й справді чудовий райський куточок, але життя є життя. Так би мовити, ми завжди милуємося пір’ям фазана, але обскубані, ці птахи нам ще миліші.
Коли гості розійшлися, Макт Рой запитав:
— Я не розумію, навіщо це порожнє красномовство, навіщо цей базар?
— Поки ми купуємо, нехай вони гадають, що ми дурні, які не мають, куди дівати гроші, а ми почнемо скуплені речі продавати — вони вже не зможуть позбавитися цієї думки й зав’язнуть усі до одного.
— А ясніше не можна?
— З кишенями, повними каменів, пливти куди важче, ніж голому…
ПасткаЧерез місяць, а може, й через два, коли від музики тамтамів уже геть заклало вуха, Юле Цесорюте, або леді Нокс, дуже обережно нагадала капітанові своєї родини:
— Добре, сину, в гостях, та вдома краще.
— Таж наш дім разом з нами, а ми з ним по світу мандруємо, — засміявся Крапас, але мати з ним не погодилася:
— Справжня домівка, дитино, завжди на одному місці стоїть і чекає на повернення своїх дітей.
— Хіба ж я проти? Як тільки трапить нам вантаж, так і поторбичимося у Литву, — відповів син і нишком почав лаштуватися в дорогу, тим паче, що його улюблена Гава ставала дедалі неспокійнішою:
— Чи ти здурів, салако? Третій місяць у лазні! У мене навіть пір’я на спині випріло.
Нарешті подув ходовий вітер. «Дельфін» сяк-так вибрався у відкрите море з гостинцями, які надавали їм тубільці, та з бочками питної води.
Але тільки-но вони підняли якір, у морі замаячили чотири сірі щогли, незабаром виріс і весь крейсер «Невмирущий». Знаючи, хто керує цим брухтом, Крапас не хвилювався, а звелів підняти дружнє гасло: «Вітаю друга!»
Проте крейсер на таке вітання не звернув аніякої уваги, повернувшись, бабахнув з гармат правого борту. Один снаряд, залишивши за собою на небі сиву риску, пролетів мимо, другий шубовснув у воду, а третій упав на палубу і закрутився з шипінням. Смілива Юле
