— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.
— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.
Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.
…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.
— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.
— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?
Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.
Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.
— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.
Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.
Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?
Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.
За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:
— Мир вам, брате Гільйоме!
Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.
— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.
Я скорився.
— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?
— Обіцяю.
Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.
Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.
Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.
— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?
Почувся тихий сміх.
— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]
Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.
— Наскільки я розумію, брате Пайсе…
— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.
— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.
— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?
— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.
— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.
Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?
— До того ж, брат Ансельм — не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.
Брат із Сен-Дені — катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…
— Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися — якщо, звісно, у вас є така мета.
— Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, — посміхнувся я.
— Саме так. Але ви — посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, — слушний привід.
— Брата Умберто Лючіні прибрали ви? — не втримався я.
— Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.
— І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?
Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.
— Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.
Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.
— Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф — вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!
— Це так, брате Гільйоме, — почувся короткий смішок. — І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф — не з ваших. Він — служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього — і від його проклятого замку.
— А можна уточнити?
Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.
— Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є — ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…
Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.
— Брате Гільйоме, ви — людина доволі освічена як на ченця.
