Карти на стіл - Агата Крісті
Бельгійцеві, який був безцеремонно покинутий покоївкою за дверима, не залишилося нічого іншого, як вивчати поглядом дверне кільце й кривитися від огиди, спостерігаючи шари бруду на ньому.
– Ох! Ну невже не можна взяти трохи мийного засобу й потерти ганчіркою, – пробурмотів він собі під ніс.
Покоївка повернулася до гостя, дихаючи уривчасто від хвилювання, й запросила Пуаро досередини.
Вона провела його в кімнату на другому поверсі. То була доволі темна кімната, в якій запах підв’ялих квітів змішувався із запахом гару з неприбраних попільничок. Там також була сила-силенна шовкових подушок екзотичних кольорів, яких іще зроду-віку ніхто не прав. Стіни були смарагдово-зеленими, а стеля виконана під мідь.
Біля каміна стояла висока, доволі симпатична жінка. Побачивши відвідувача, вона пройшла вперед і заговорила своїм глибоким хриплим голосом.
– Мсьє Еркюль Пуаро?
Чоловічок уклонився. Він поводився трохи не так, як завжди. Звісно, він був іноземцем у чужій країні, але зараз він скидався на іноземця ексцентричного. Кожен його жест і порух віяв якоюсь вигадливістю. Його манери ледь-ледь, зовсім трішечки нагадували манери покійного містера Шайтани.
– Ви хотіли зі мною про щось поговорити?
Пуаро ще раз уклонився.
– Чи дозволите сісти? Гадаю, наша розмова займе трохи часу…
Жінка нетерпляче махнула рукою, показуючи на крісло, і сама сіла на краєчок дивана.
– Отже? Я вас слухаю?
– Річ у тім, мадам, що я займаюся розслідуваннями, приватними розслідуваннями, якщо ви розумієте, про що я.
Що делікатніше й неквапніше він підходив до теми, то більше наростав її інтерес і нетерплячість.
– Так, так. То з чим пов’язаний ваш візит?
– Я розслідую обставини смерті професора Лаксмора.
Жінка аж заніміла від несподіванки. Її сум’яття було видно неозброєним оком.
– Але чому? Тобто для чого це вам? Як його смерть стосується вас?
Пуаро подивився на неї уважним поглядом, перш ніж відповісти.
– Розумієте, про життя вашого чоловіка хочуть написати книжку. Відповідно, автор хоче пересвідчитися, що всі факти справді відповідають реальності. Ось, наприклад, стосовно смерті вашого чоловіка…
Місіс Лаксмор різко перебила детектива, не давши йому договорити:
– Мій чоловік помер від лихоманки… на Амазонці.
Бельгієць відкинувся на спинку крісла. Він почав повільно, дуже-дуже повільно хитати головою сюди-туди – і цей монотонний рух просто зводив із розуму.
– О, постривайте, мадам, – запротестував він.
– Але я знаю, що кажу! Я була там.
– Так-так, звісно, що ви були там. За інформацією, якою я володію, саме так і було.
– За якою ще інформацією? – вигукнула вона.
Пильно вдивляючись жінці в обличчя, детектив сказав:
– За інформацією, наданою мені покійним містером Шайтаною.
Вона відсахнулася, неначе її тіло вдарило батогом.
– Шайтаною?
– Цей чоловік, – провадив бельгієць, – володів величезною кількістю найрізноманітнішої інформації. Дивовижна була людина. Шайтана знав чимало секретів.
– Не сумніваюся, що знав, – тихо мовила місіс Лаксмор, облизуючи свої сухі вуста.
Пуаро нахилився вперед до жінки, легенько постукавши пальцем по її коліну.
– Він знав, наприклад, що ваш чоловік помер не від лихоманки.
Вона витріщилася на Пуаро поглядом своїх диких і відчайдушних очей.
Детектив же відкинувся у своєму кріслі, спостерігаючи за тим, який ефект справили на співрозмовницю його слова.
Нарешті вона через силу опанувала себе.
– Я не знаю… я не розумію, про що ви.
Її відповідь прозвучала вкрай непереконливо.
– Мадам, – мовив Пуаро, – дозвольте я говоритиму з вами прямо. Так би мовити, – усміхнувся він, – викладу всі карти на стіл. Ваш чоловік помер не від лихоманки. Він загинув від кулі.
– Ох! – вигукнула вона.
Жінка затулила обличчя руками й почала всім тілом похитуватися сюди-туди. Невидимі страждання просто роздирали її. А проте Пуаро знав, що десь глибоко-глибоко всередині вона з насолодою впивалася своїм болем.
– Відповідно, – продовжив чоловічок діловим тоном, – можете нічого не приховувати й розказати все як на духу.
Вона відірвала руки від обличчя й сказала:
– Ви не маєте найменшого уявлення про те, як це сталося.
Бельгієць знову нахилився вперед і знову доторкнувся рукою до її коліна.
– Ви мене неправильно зрозуміли. Власне, зовсім не зрозуміли, – сказав він. – Я знаю, що це не ви його застрелили. Це зробив майор Деспард. Але все це сталося через вас.
– Я не знаю. Не знаю. Мабуть, через мене. Це все було так жахливо. Я неначе несу за собою смерть.
– О так, – вигукнув Пуаро. – Мені частенько доводилося таке бачити. З деякими жінками таке буває. Хай куди вони йдуть, за ними всюди слідує біда. Але в цьому нема їхньої вини. Чомусь так стається без їхньої на те волі.
Місіс Лаксмор зробила глибокий вдих.
– Ви розумієте мене. Я бачу, що розумієте. Все сталося так раптово.
– Ви вирушили разом углиб материка, чи не так?
– Так. Мій чоловік писав книжку про різні рідкісні рослини. Нас познайомили з майором Деспардом і відрекомендували його як людину, яка знає все про ті краї й зможе організувати нашу експедицію. Моєму чоловікові він дуже сподобався. Так ми почали нашу подорож.
Запала мовчанка. Пуаро дозволив тиші повиснути в повітрі на хвилю-дві, а тоді пробурмотів наче сам до себе:
– Можу собі уявити. Звивиста річка, тропічна ніч, гул комах, красивий мужній чоловік, прекрасна жінка…
Місіс Лаксмор зітхнула.
– Звісно, мій чоловік був набагато старшим за мене. Я вийшла за нього заміж ще зовсім дитиною і нічого не розуміла…
Детектив співчутливо похитав головою.
– Я знаю, знаю. На жаль, таке буває нерідко…
– Ми обоє ніяк не могли визнати того, що відбувалося між нами, – продовжила жінка. – Джон Деспард і слова не сказав. Він був людиною честі.
– Але жіночому серцю все зрозуміло й без слів, – підіграв Пуаро.
– Ваша правда… Це справді так… Але я жодним чином не виказала йому, що знаю про його почуття. Ми були майором Деспардом і місіс Лаксмор одне для одного до самого кінця… Ми обоє знали, що маємо дотримуватися правил.
Вона замовкла, захоплено поринувши в спогади про шляхетність поведінки двох випадкових подорожніх.
– Правила – це добре, – пробурмотів гість. – Завжди треба грати за правилами. Як там писав ваш поет: «Я б тебе не зміг так сильно любити, якби не вмів за правилами жити».
– «Честі служити», – поправила його місіс Лаксмор, трохи насупившись.
– А, ну так, так. «Якби не вмів честі служити»[48].
– Ці слова наче справді написані про нас, – пробурмотіла жінка. – Ми обоє вирішили: хай там що, а ми ніколи не скажемо одне одному тих фатальних
