Карти на стіл - Агата Крісті

Пуаро, не маючи найменшого уявлення, яке не зовсім хороше враження справив на продавчинь магазину «Гарві-Робінсонс», уже простував додому.

Через пів години після його приходу хтось подзвонив у двері. За хвилину гість уже з’явився в кімнаті. То був майор Деспард.

Чоловік заледве тримав себе в руках.

– Що, чорт забирай, вам було потрібно від місіс Лаксмор? – запитав він.

Детектив усміхнувся.

– Мені всього-на-всього була потрібна правда про смерть професора Лаксмора.

– Правда? Гадаєте, ця жінка здатна розповісти правду? – сказав Деспард розлюченим тоном.

– Eh bien[53], час від часу я й сам у цьому сумнівався, – зізнався Пуаро.

– Не дивно, бо ця жінка божевільна.

– Я так не сказав би, – заперечив бельгієць. – Вона просто романтична натура, ось і все.

– Та яка тут романтика. Вона брехунка, яких світ не бачив. Інколи мені здається, що вона сама вірить у свої брехні.

– Це можливо.

– Вона жахлива жінка. Як я з нею намучився там!

– Це теж, гадаю, дуже ймовірно.

Деспард різко бухнувся в крісло.

– Слухайте, Пуаро. Я розповім вам правду.

– Тобто розповісте мені свою версію історії?

– Моя версія – єдина правдива версія.

Пуаро нічого не відповів, тож майор беземоційно повів далі:

– Я прекрасно розумію, що немає нічого хорошого й благородного в тому, що я збираюся розповісти цю історію тільки зараз. Я хочу розповісти правду, бо на цьому етапі це єдине правильне рішення. Вірити мені чи ні – це вже вам вирішувати. Я не маю жодного доказу, який міг би підтвердити правдивість моїх слів.

Він замовк на якусь мить, а тоді почав свою оповідь:

– Я був відповідальний за організацію поїздки Лаксморів. Старий Лаксмор був трохи схиблений на різних рослинках, мохах і так далі, але загалом був приємним чолов’ягою. Місіс Лаксмор була… ну, я не сумніваюся, що ви вже самі мали змогу побачити, яка вона! Та подорож була справжнім кошмаром. У мене не було ані найменших почуттів до цієї жінки. Власне кажучи, я заледве її терпів. Вона із тих занадто сентиментальних та емоційних жінок, біля яких постійно аж незручно перебувати. Перші два тижні все було гаразд. А потім ми всі злягли з лихоманкою. Я і місіс Лаксмор почувалися не так уже й погано, а от старого Лаксмора та гарячка добряче скосила. Якось уночі – тепер слухайте мене дуже уважно – я сидів біля свого намету. Раптом я побачив, як трохи на віддалі, похитуючись, Лаксмор прямував через кущі в напрямку річки. Він марив і зовсім не розумів, що робить. Ще мить – і він упав би в річку. Я знав: ще один крок і йому вірна смерть, адже то була така місцина, де він точно не зміг би вибратися, та й ніхто не зміг би його дістати. Уже було занадто пізно кинутися слідом за ним. Тож залишався лише один вихід. Моя гвинтівка, як завжди, була поруч зі мною. Я одразу схопив її. Я завжди був відмінним стрільцем. Я знав, що зможу вистрелити й повалити старого, знав, що зможу поцілити в ногу. І тоді, щойно я вистрелив, ця дурна ідіотка звідкись вискочила й кинулася на мене з криками: «Не стріляйте. Заради всього святого, не стріляйте». Вона схопила мене за руку, легенько смикнувши її саме в момент пострілу, тож куля влучила йому в спину й убила старого!

Боже, що то була за жахлива мить! А ця триклята дурепа так і не зрозуміла, що вона накоїла. Абсолютно не усвідомлюючи того, що це вона винна в смерті свого чоловіка, вона подумала, що я холоднокровно застрелив його. І через що? Через любов до неї! Яка тоді між нами розгорілася диявольська сцена! Вона все наполягала, щоб ми сказали, наче містер Лаксмор помер від лихоманки. Мені було її шкода. Ще більше шкода, коли я побачив, що вона зовсім не розуміє, що накоїла. Але їй довелося б усе усвідомити, якби люди дізналися правду! А ще мені просто кров у жилах закипала від того, що вона собі вбила в голову, начебто я по вуха в неї закоханий. Якби вона почала всім розповідати цю брехню, то ситуація могла б повернутися проти мене. Врешті-решт я погодився зробити так, як хотіла вона. І так, я визнаю, що частково пішов на це заради власного спокою. Зрештою, яка різниця, гарячка чи нещасний випадок? До того ж я не хотів ще й утягувати жінку в купу різних неприємностей, навіть якщо ця жінка й була останньою дурепою. Наступного дня я повідомив, що професор помер від лихоманки, і ми поховали його. Носії, звісно, знали правду, але вони всі були дуже віддані мені, і я не сумнівався, що вони підтвердять мої слова, якщо це буде потрібно. Ми поховали бідолашного старого Лаксмора й повернулися до цивілізації. Відтоді я щосили намагаюся уникати цю жінку.

Він зробив паузу, а тоді додав тихим голосом:

– Ось така моя історія, мсьє Пуаро.

– То містер Шайтана, – повільно почав детектив, – згадував – чи вам здалося, що згадував, – про цей інцидент того вечора у себе вдома?

Деспард кивнув.

– Мабуть, він дізнався цю історію від місіс Лаксмор. Її зовсім не важко розговорити. І таке відкриття його, напевно, неабияк розважило.

– У руках такої людини, як Шайтана, ця історія могла становити небезпеку для вас.

Деспард знизав плечима.

– Я не боявся Шайтани.

Пуаро нічого не відповів.

Майор тихо продовжив:

– Знову-таки, можете лише повірити чи не повірити мені на слово. Так, я розумію, що скидається на те, наче я мав мотив для вбивства Шайтани. Але я розповів вам свою історію, і тепер лише вам вирішувати, вірити в мою правду чи ні.

Пуаро простягнув руку вперед.

– Я вірю вам, майоре Деспард. Я не маю жодного сумніву, що в Південній Америці все відбулося саме так, як ви описали.

Обличчя Деспарда просяяло.

– Дякую, – лаконічно сказав він і дружньо потиснув руку бельгійця.

Розділ двадцять другий. Свідчення з Комбакра

Суперінтендант Баттл прибув до поліційного відділку в Комбакрі, де його зустрів інспектор Гарпер.

Гарпер, чолов’яга з розпашілим обличчям, повільно підсумував своїм девонширським говором:

– Отак воно все й було, сер. Не було до чого придертися. Лікар не мав жодного питання. Ніхто більше не мав жодного питання. Тож чому б ми мали щось ставити під сумнів?

– Просто ще раз розкажіть мені про ті дві пляшечки. Я хочу скласти цілісну картину в голові.

– В