Карти на стіл - Агата Крісті

– Що було потім? – запитав Пуаро.

– Сталася та жахлива ніч, – сказала вона й уся аж затремтіла.

– Що трапилося?

– Гадаю, вони посварилися… Джон із Тімоті посварилися. Я вийшла зі свого намету… Вийшла з намету…

– І що? Що?

Її широко розплющені очі були сповнені темряви. Жінка мала такий вигляд, наче вся ця сцена з минулого розгорталася знову прямо перед нею.

– Я вийшла зі свого намету, – повторила вона. – Джон і Тімоті були… Ох! – Вона вся затряслася. – Все було як у тумані. Я почала їх розбороняти. Я казала: «Ні, ні, це не правда!» Але Тімоті й чути нічого не хотів. Він погрожував Джону. І Джон мусив вистрілити… Це був самозахист. Ох! – Вона заплакала і прикрила обличчя руками. – Він помер. Помер на місці від пострілу в серце.

– Вам довелося пережити страшну ніч, мадам.

– Я її ніколи не забуду. Джон одразу вирішив поступити по совісті. Він хотів піти й здатися. Але я навіть чути про таке не хотіла. Ми сперечалися з ним цілісіньку ніч. «Заради мене», – благала я. Зрештою він погодився. Насправді він просто не міг дозволити мені страждати. Бо що б сказали люди? Уявіть собі, які були б заголовки по всіх газетах: «Двоє чоловіків і жінка в джунглях. Первісні пристрасті».

Я так і заявила Джону. І врешті-решт він мусив погодитися на мої вмовляння. Хлопці, які були з нами, нічого не чули. У Тімоті перед тим уже був напад лихоманки. От ми й сказали, що він помер від неї. Ми поховали його прямо там на березі Амазонки.

З її вуст зірвалося глибоке, сповнене страждань зітхання.

– А тоді ми повернулися назад до цивілізації й розлучилися назавжди.

– Хіба ви не могли бути разом?

– О ні. Покійний Тімоті стояв між нами так само, як і живий, а може, й ще більше розділяв нас. Ми попрощалися одне з одним, попрощалися назавжди. Інколи я перетинаюся з Джоном Деспардом, коли десь виходжу в люди. Ми всміхаємось, ввічливо розмовляємо. Ніхто ніколи не міг би здогадатися, що між нами щось було. Але я бачу в його очах – а він бачить у моїх, – що ми ніколи не зможемо забути тієї ночі…

Запала довга мовчанка, проте Пуаро із ввічливості вирішив не порушувати її.

Місіс Лаксмор дістала косметичку й припудрила обличчя. Мить напруження пройшла.

– Яка неймовірна трагедія, – сказав чоловічок уже буденнішим тоном.

– Тепер ви розумієте, мсьє Пуаро, – промовила місіс Лаксмор повним щирості голосом, – чому не можна, щоб світ дізнався правду.

– Це завдало б удару…

– Нищівного удару. Цей ваш друг, цей письменник, невже він хоче згубити життя абсолютно безневинної жінки?

– Чи то пак присудити до страти абсолютно безневинного чоловіка? – пробурмотів Пуаро.

– Ви вважаєте його безневинним? Я така рада це чути. Бо він і є безневинним. Вбивство, здійснене в пориві пристрасті, – це не те саме, що звичайне вбивство. Та й, зрештою, то ж був самозахист. Він мусив вистрелити. Розумієте, чому всі й далі мають вірити, що Тімоті помер від лихоманки?

– Письменники іноді бувають страшенно бездушними, – знову пробурмотів детектив.

– Отже, ваш друг – жінконенависник? Він хоче змусити нас страждати? Але ви не можете цього допустити. Я цього не дозволю. Якщо буде потрібно, то я візьму провину на себе. Я скажу, що це я застрелила Тімоті.

Вона зірвалася на ноги й закинула голову назад.

Пуаро також підвівся.

– Мадам, – сказав він, узявши жінку за руку, – не треба таких відчайдушних самопожертв. Я зроблю все можливе, аби гарантувати, що ніхто ніколи не дізнається правди.

На обличчі місіс Лаксмор засяяла ніжна й трепетна усмішка. Вона легенько підняла руку так, що Пуаро, хотів він того чи ні, був змушений поцілувати її.

– Прийміть найглибшу вдячність нещасної жінки, мсьє Пуаро, – сказала вона.

Це було останнє слово переслідуваної королеви привілейованому придворному. Було зрозуміло, що на цьому розмову закінчено, тож Пуаро не залишалося нічого іншого, як попрощатися й піти.

Опинившись на вулиці, він глибоко вдихнув, втягуючи свіже повітря на повні груди.

Розділ двадцять перший. Майор Деспард

– Quelle femme[49], – пробурмотів Еркюль Пуаро. – Ce pauvre Despard! Ce qu’il a dû souffrir! Quel voyage épouvantable![50]

Раптом він зайшовся сміхом.

Він ішов уздовж Бромптон-роуд, зупинився, дістав свого годинника й почав щось підраховувати.

– Так-так, у мене ще є час. Хай там як, він може й почекати. А я поки встигну зробити ще одну невеличку справку. Як там співав мій товариш з управління англійської поліції, коли то було, років із сорок тому? «Маленький шматочок цукру для пташки».

Наспівуючи собі під ніс уже давно забуту мелодію, Еркюль Пуаро ввійшов до одного розкішного на вигляд магазину, в якому продавався одяг та інші дрібнички жіночого гардеробу, і рушив прямісінько до прилавку з панчохами.

Покликавши симпатичну та не надто пихату з вигляду дівчину, він озвучив їй свої побажання щодо покупки.

– Шовкові панчохи? О так, у нас тут представлена чудова лінійка. Все лише з натурального високоякісного шовку.

Пуаро відмахнувся рукою від запропонованих дівчиною товарів. Він знову задіяв усе своє красномовство.

– Французькі шовкові панчохи? На них накладається мито, тож вони дуже дорогі, – сказала дівчина й дістала ще партію коробочок.

– Вони чудові, мадемуазель. Однак мені потрібно щось ще делікатніше.

– Але це сотий номер. Звісно, ми маємо екстратонкі, але, боюся, вони коштують тридцять п’ять шилінгів за пару. І я не можу гарантувати, що вони довго прослужать, бо вони тонесенькі, наче павутина.

– C’est ça. C’est ça, exactement[51].

Дівчина відійшла й цього разу довго не поверталася.

Коли вона нарешті з’явилася знову, то сказала:

– Я перепрошую, але насправді вони тридцять сім шилінгів шість пенсів за пару. Але ж які розкішні, правда?

Вона обережно дістала їх із прозорого конвертика й тепер тримала в руках прекрасні панчохи, майже невидимі через свою тонкість і делікатність.

– Enfin[52]. Це саме те, що треба!

– Правда ж чудові? Скільки вам пар, сер?

– Так-так, дайте подумати… Дев’ятнадцять пар.

Юна леді по той бік прилавку мало не впала від почутого. Але чималий досвід роботи навіть із найпрезирливішими покупцями втримав її на ногах.

– Якщо візьмете дві дюжини, отримаєте знижку, – ледь чутно промовила вона.

– Ні-ні, мені потрібно лише дев’ятнадцять пар. І нехай вони будуть різних відтінків, будь ласка.

Дівчина покірно зібрала всі дев’ятнадцять пар, спакувала їх і виписала рахунок.

Коли Пуаро вийшов із магазину зі своєю покупкою, інша продавчиня за прилавком сказала своїй напарниці:

– Цікаво, хто ця щасливиця? Ну а він? Якийсь старигань