Карти на стіл - Агата Крісті

Їх провели до кабінету суперінтенданта Баттла. Той сидів за своїм столом зі ще дерев’янішим виразом обличчя, ніж завжди.

– Нагадує якусь новомодну скульптурку, – прошепотіла місіс Олівер до Пуаро.

Баттл підвівся й потиснув їм обом руки, після чого вся трійця сіла.

– Я подумав, що час нам уже провести невеличку зустріч, – мовив поліціянт. – Я розкажу вам, про що дізнався сам, а ви – про свої успіхи. Ще тільки зачекаємо на полковника Рейса і тоді…

Але в цей момент двері відчинилися, і до кабінету зайшов полковник.

– Даруйте за спізнення, суперінтенданте. Добрий день, місіс Олівер. Вітаю, мсьє Пуаро. Перепрошую, якщо змусив вас чекати. Річ у тім, що я від’їжджаю завтра й мав завершити багато справ.

– Куди ви вирушаєте? – запитала місіс Олівер.

– На невеличке полювання в Белуджистані.

З іронічною посмішкою на вустах Пуаро сказав:

– У тих краях зараз трохи неспокійно, чи не так? Мусите бути дуже обережними.

– Обов’язково, – відповів Рейс серйозним тоном, проте його очі зблиснули грайливим вогником.

– Маєте щось для нас, сер? – поцікавився Баттл.

– Так, зібрав інформацію про Деспарда. Ось, тримайте…

Він підсунув суперінтендантові стосик паперів.

– Там повно інформації про те, де й коли він бував. Мені здається, що більшість із цього не має жодного стосунку до нашої справи. Та й узагалі тут немає нічого компрометувального. Він міцний горішок з ідеальною репутацією. Прихильник суворої дисципліни. Місцеві його завжди любили й довіряли йому. В Африці, де полюбляють давати одне одному довжелезні імена, його прозвали «Чоловіком, що тримає рот на замку й судить по справедливості». Наші ж усі одностайно сказали б, що він Пукка Сагіб[45]. Він прекрасний стрілець, людина холодного розуму. Та й загалом далекоглядний і надійний чолов’яга.

Заледве розчулений цією хвалебною промовою, Баттл запитав:

– Чи є якісь раптові смерті, пов’язані з ним?

– Я надав цьому питанню особливу увагу. Одного разу він прийшов на поміч своєму товаришеві, на якого напав лев, і врятував його.

– Зараз ми маємо зосередитися не на історіях порятунку, – зітхнув суперінтендант.

– Але ж і наполегливий ви, Баттле. Що ж, мені вдалося накопати інформацію лише про один випадок, який потенційно може вас зацікавити. Під час подорожі у віддалені райони Південної Америки Деспард супроводжував професора Лаксмора, відомого ботаніка, та його дружину. Професор помер від лихоманки і був похований десь біля витоків Амазонки.

– Від лихоманки, кажете?

– Так, від лихоманки. Але, щоб бути зовсім чесним із вами, мушу сказати, що один із місцевих носіїв (якого, до речі, звільнили за крадіжку) розповідав, начебто професор не помер від лихоманки, а був застрелений. Проте цих чуток ніхто ніколи серйозно не сприймав.

– Здається, їхній час настав.

Рейс похитав головою.

– Я виклав вам факти. Ви просили зібрати інформацію, і ви маєте на неї право. Але я ні за що не повірю, що та брудна робота, свідками якої ми всі стали, справа Деспардових рук. Баттле, повірте, він – своя людина.

– Тобто людина, яка не здатна на вбивство?

Полковник Рейс завагався з відповіддю.

– Нездатна на те, що я назвав би вбивством, так, – зрештою сказав він.

– А проте здатна вбити когось, якщо на те будуть вагомі й незаперечні, на її погляд, причини?

– У такому разі я переконаний, що це справді були б вагомі й незаперечні причини!

Поліціянт похитав головою.

– Не можна дозволяти, щоб одна людина вирішувала долю іншої й брала закон у свої руки.

– Але так буває, Баттле. Бувають різні ситуації.

– Втім, так не має бути. От що я хочу вам сказати. А ви якої думки дотримуєтеся, мсьє Пуаро?

– Я погоджуюся з вами, суперінтенданте. Я ніколи не схвалював убивства.

– Але ж і цікаві розмови ви тут ведете, – втрутилася місіс Олівер. – Так, наче обговорюєте полювання на лисиць чи відстрілювання скоп для виготовлення капелюшків. А вам не здається, що є люди, яких таки треба вбивати?

– Цілком можливо.

– Ну от бачите!

– Ви не розумієте. Мене цікавить не стільки жертва, скільки те, як убивство може змінити характер убивці.

– А що ви в такому разі можете сказати про вбивства на війні?

– На війні не ви вирішуєте, кого вбивати. А це якраз найнебезпечніша річ. Щойно людина сповнюється переконання, наче знає, хто має право жити, а хто ні, тоді така людина вже за крок від того, щоб стати найстрашнішим убивцею – таким, що вбиває не заради якоїсь вигоди, а заради ідеї. Така людина перебирає на себе функції le bon Dieu[46].

Полковник Рейс підвівся:

– Пробачте, але не можу більше залишатися з вами. Маю ще безліч справ. Я дуже хотів би дізнатися, чим усе це закінчиться. Втім, не здивуюся, якщо цій справі не буде кінця-краю. Адже навіть якщо ви дізнаєтеся, хто саме це зробив, буде майже неможливо довести провину цієї людини. Я надав вам усю інформацію, яку ви просили, але я вважаю, що Деспард не вчиняв цього вбивства. Можливо, до Шайтани дійшли якісь чутки про смерть професора Лаксмора, але це й усе. Деспард – своя людина, і я не вірю, що він може бути вбивцею. А я в людях розбираюся.

– А що ви можете сказати про місіс Лаксмор? – запитав Баттл.

– Вона живе в Лондоні, тож можете самі навідати її й розпитати що треба. Її адреса є серед документів, які я вам дав. Здається, вона мешкає десь у Південному Кенсінґтоні. Але я ще раз повторюю, що Деспард не той, хто вам потрібен.

Полковник Рейс вийшов із кімнати, ступаючи м’яко й безшумно, як справжній мисливець.

Суперінтендант замислено кивнув головою, коли двері за ним зачинилися.

– Мабуть, він має рацію, – підсумував Баттл. – Полковник Рейс справді вміє розбиратися в людях. А втім, ми не можемо нікому вірити просто на слово.

Він проглянув стос документів, які Рейс поклав на стіл, час від часу записуючи щось олівцем у блокноті, що лежав поруч.

– Суперінтенданте Баттл, – озвалася місіс Олівер. – То ви розкажете нам, що вам вдалося дізнатися?

Він звів на неї погляд й усміхнувся, від чого вираз його дерев’яного обличчя трохи пом’якшився.

– Це доволі грубе порушення правил, місіс Олівер. Сподіваюся, ви це розумієте.

– Дурниці, – сказала жінка. – Я впевнена, що ви розкажете нам рівно стільки, скільки вважатимете за потрібне.

Поліціянт похитав головою.

– Ні, – рішуче відповів він. – Карти на стіл. Ось наш девіз у розслідуванні цієї справи. Граємо абсолютно відкрито й чесно.

Місіс Олівер підсунулася на своєму стільці поближче.

– Тоді розповідайте, – мовила вона майже благальним тоном.

Суперінтендант неквапливо почав:

– Насамперед мушу сказати, що