Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— В такому разі дозвольте подякувати вам за відомості, — підсумовую я, підводячись зі стільця.

Господар теж встає, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати: «Не думай тільки, що я буду зводити наклепи на свого брата». Дора, в свою чергу, підводиться, звільняючись від заціпеніння, і вони вдвох супроводжують мене до виходу.

— Можливо, нам доведеться зустрітися знову, — посміхаюсь я. — Не люблю набридати людям, але… ви самі винні.

Ідучи вулицею, я розмірковую над тим, що для деяких типів набагато ефективніший офіційний допит у службовому кабінеті, ніж бесіда в домашньому затишку. Звичайно, Марина ще якось можна виправдати — адже він брат. А от його наречену… Та. як сказав архітектор, у кожного своя драма.

Всупереч думці про користь допиту в службовому кабінеті й незважаючи на те, що деякі колеги жартома прозвали мене «інкасатором» за мої вічні мандри, наступного ранку я знову виходжу на свій великотрудний шлях. Бо, як я вже не раз казав, інкасаторство має й свої позитивні аспекти, що далеко перевищують витрати за зношені підошви. «Одержуєш» не тільки відомості, а й враження від обстановки, навколишнього середовища тощо, не кажучи вже про користь чистого повітря й дихання за системою йогів.

Ліза Тенева. Помиляюсь: згадана громадянка вже не Тенева, а Стефанова, і її скоро не обтяжуватиме податок за бездітність. Двері напівпрочинені. Звичним жестом показую посвідчення, і двері прочиняються настільки, що я можу ввійти всередину.

— Пробачте, я саме прибирала, — вибачається Ліза, знімаючи з себе фартух і ховаючи в кутку передпокою віничок.

Вам, напевно, знайомі ці вінички з пір'я, якими здебільшого здіймають пилюку, а не прибирають її. Та не будемо захоплюватися побутовізмом.

Господарка заводить мене до світлого холу, примовляючи, як завше в таких випадках: «Ой, у нас усе розкидано» і «Ой, ми ще не влаштувалися», на що я відповідаю так само традиційно: «Навпаки, навпаки» і «Життя є життя». Потім сідаю й прошу дозволу закурити.

— Та куріть, — знизує плечима господарка, — якщо у вас не вистачає сили волі кинути… Мій чоловік теж курив, але я примусила його кинути, і тепер вам навіть важко уявити, як він себе чудово почуває.

— Заздрю, — кажу я, намагаючись приховати своє співчуття до того бідолахи.

Завести в хаті такого цербера, що й закурити не вільно… І це дехто вважає сімейним щастям…

Закурюю і, щоб не дратувати господиню, затягуюсь якнайглибше, наче хочу знищити дим у своїй утробі.

— Мені потрібні відомості про деяких ваших знайомих. Точніше — про хлопців із «Бразілії».

— Про хлопців? Не нагадуйте мені про них. Я їх уже забула, — відказує Ліза й теж сідає.

— І Моньо?

— Моньо я забула першого. Хоч він, можливо, найрозумніший з усіх. Але, боже мій, як йому бракує сили волі!

— Він не кинув курити, чи не так?

— Курити? — Вона презирливо дивиться на мене й схрещує руки на грудях. — Мовиться не про куріння, а про його майбутнє. Я не здивуюсь, якщо він зовсім зіп'ється.

— До цього і йдеться. А інші?

— Про інших не можна сказати, що вони зловживають.

— Але ви щойно зауважили, що Моньо усе-таки найкращий у тій компанії.

— Так, бо він не розбещений, Філіп і Спас не пиячать, але вони шибеники.

— Он як?!

— Атож. Якщо Спас познайомиться з дівчиною, він неодмінно перекине її Філіпові, бо Спаса не дуже цікавлять дівчата. Зчинити бійку чи побазікати про легкові автомобілі — це його пристрасть.

— А Магда?

— І Магда така ж розбещена, як і Філіп. Скаже їй піти з першим зустрічним, і вона, не вагаючись, піде, щоб довести свою відданість.

— А друга?

— Та теж грає роль мучениці. Закаляться багном, а потім корчать із себе пригнічених і скривджених…

— Зрозуміло, — киваю головою. — А як усе інше?

— Так само: байдикування й велемовні фрази. Особливо в того нашого філософа Моньо. Дайте йому тільки привід, і він почне жувати: «Життя — це нісенітниця», «Розвиток — рух до самогубства», — Ліза вимовляє ці претензійні фрази, намагаючись наслідувати голос Моньо. — Я вивчила напам'ять його одкровення. То кінчай життя самогубством, сказала я йому, а мені дозволь іти своїм шляхом, дурень нещасний. Так просто в очі й сказала, і більше нога моя не ступала в їхню «Бразілію». Кажу вам чесно, що я про них уже геть забула…

— Я вам вірю. І дуже шкодую, що примушую вас згадувати про все це, але що зробиш — цього вимагає справа. А що то була за історія з Асеновим?

— Така ж дурна, як і всі їхні історії. Надумав Філіп видати Магду заміж за Асенова. Мовляв, пам'ятай, що це я влаштував твоє життя. Май це на увазі й, коли поїдеш до Мюнхена, не забудь мене покликати до себе в гості.

— Він так і казав?

— Ні, не казав, але мав на увазі. Філіп не з тих людей, які називають речі своїми іменами.

— Ну й що далі?

— Та нічого. Вона пішла з Асеновим. Наче їй не байдуже, з ким іти. Аби тільки перепала якась кофтинка, а все інше…

— А потім?

— Що було потім, не знаю. Я саме тоді покінчила з ними, й нога моя не ступала більше в їхню «Бразілію».

— Ви не помилилися. Хоч я чув, що там була дуже смачна кава.