Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Хитра вигадка, — визнаю я. — А тепер розкажіть, з чого почалася і як проходила вчорашня пиятика.

— Нічого особливого. Як завжди. Тільки в меншому складі. Мали зустрітися в «Бразілії», але Спас запросив мене випити вдома.

— Він вас запросив?

— Так. Йому принесли діві пляшки домашньої сливовиці, тому він запропонував краще добряче випити, аніж ловити гав у «Бразілії».

Самба закінчилася різким заключним акордом і тут же почалася знову. Вісім разів підряд. Поможи нам, боже.

— І що ж сталося з тими пляшками?

— Ми їх розпили. Дві півлітри на двох — це небагато. Щоправда, основним споживачем був я. В одній пляшці залишилося кілька ковтків, але я їх недавно висушив з лікувальною метою.

— Шкода, — кажу я. — Мабуть, був непоганий трунок…

— Та ні! Нічого особливого, — відповідає Моньо, несамохіть переводячи погляд на порожні пляшки на столі.

Я простягаю руку до однієї з пляшок, з почуттям досади відкорковую й нюхаю її.

— Справді нічого особливого, — погоджуюсь я. — Звичайнісінька монополька!

Гашу цигарку, дивлюся на годинник, наче обдумую, чи не час уже йти, й запитую:

— А коли закінчилася та пиятика?

— Не можу вам точно відповісти, — ніяково посміхається Моньо. — Я втрачаю почуття часу. В мене так завжди: до певного моменту пам'ятаю все, а потім несподівано поринаю в морок.

— Буває, — киваю головою. — Що ви останнє запам'ятали перед тим, як поринули в морок? Котра була приблизно година?

— Не можу вам точно сказати, — мимрить Симеон, нервово посмикуючи верхньою губою, неначе хоче відігнати невидиму муху. — Я не можу зорієнтуватися в часі. Розмови, музика, потім знову розмови й знову музика — весь час було одне й те саме. Не можу зорієнтуватися.

— От що, Киров: у вас є орієнтир, і я дуже прошу вас скористатися ним. Ідеться-бо не про скаргу вашого сусіда, а про дещо набагато серйозніше.

Я коротко розповідаю йому про випадок з Асеновим, спостерігаючи за тим, як реагує на це хлопець. Гра з невидимою мухою прискорюється, світлі очі перелякано кліпають.

— Ось такі справи, — підсумовую сказане. — Постарайтесь пригадати. В кімнаті грало радіо так гучно, що могло розбудити й мерця. На жаль, не того мерця, що мене цікавить. Ви слухали інформаційні бюлетені, музику й дикторський текст — ось вам точний орієнтир у часі, ну ж, з богом!

Довге обличчя Моньо ще більш видовжується від бажання зосередитись. Невідомо тільки, що криється за цим — намагання справді щось пригадати чи обдурити мене.

— Здається, ми більше слухали якусь зарубіжну радіостанцію, — нарешті вигадує Моньо, — Монте-Карло, Люксембург чи щось таке.

— Брешете, — спокійно відповідаю я, — й до того ж настільки примітивно, що аж ніяк не схоже на юриста. Ви забуваєте, що, крім вас, ваше радіо слухав ще й ваш сусід.

Моньо прикушує язика — зрозумів, що й справді послизнувся.

— Вибачте, — каже він, — але у мене в голові така плутанина.

— Згоден. Наведіть лад у своїй голові, я зачекаю. Тільки не забувайте, що я прийшов сюди не для того, щоб розважатися, і що ви несете відповідальність за свої свідчення. Не знаю, чи зрозуміли ви, що йдеться про вбивство.

— Здається, останній інформаційний бюлетень, який я чув, був о десятій тридцять…

— Здається чи ви в цьому впевнені?

— Так, упевнений. Принаймні нічний випуск я не чув. Останнє, що пам'ятаю, була якась передача про джаз… Я пам'ятаю це, бо ще сказав Спасові, мовляв, патякає зовсім нетямуща в джазі людина…

— А коли й чому ви переключилися з магнітофона на радіо? Така чудова «Бразільська мелодія» і раптом…

(До речі, ця чудова мелодія настирливо скавучить уже п'ятий чи шостий раз, і я здригаюся від самої думки про те, що вона відлунюватиметься в моїй голові ще багато тижнів).

— Здається, ми ввімкнули радіоприймач десь о восьмій годині. Не можу точно пригадати, але пам'ятаю, що Спас хотів послухати останні вісті…

— А потім?

— Потім він собі грав, а ми взагалі забули про нього.

— Гаразд, — киваю. — Не буду більше вам набридати. Мабуть, вам треба готуватися до лекцій… Якщо не помиляюсь, у вас закінчується семестр?

— Семестр уже давно закінчився. Я навіть вдруге записався на той самий курс, — соромливо зізнається Моньо. — Гірше, що з іспитами ніякого просвітку…

— Он як? — співчутливо запитую я. — Стільки випито — й ніякого просвітку?

— Це теж входить до ваших службових обов'язків? — несподівано ображається юнак, і губи його сіпаються.

— Пробачте за відхилення, — кажу я, встаючи. — Але побачивши, як ви живете, й подумавши про те, як би ви могли жити…

— Дякую за співчуття. Тільки, знаєте, в мене такий принцип: терпіти не можу порад.

Ач який! Він ще й зубатий, оцей білявий юнак. Моньо дивиться на мене світлими очима, які нараз стали холодними й непривітливими, й пояснює:

— Ніколи не роби так, як тобі радять інші, й ти не помилишся. Оце мій принцип. Бо кожен думає передусім про себе, а не про інших.

— Видно, що ви пильнуєте свої інтереси, — кажу у відповідь. — Так пильнуєте, що навіть забуваєте про те, що інтереси людей іноді можуть збігатися…

— Це ще й краще, якщо збігаються! — відповідає Моньо, трохи пом'якшавши.

— Все залежить під того, який це збіг. Дивіться, щоб ваші інтереси не збіглися з інтересами злочинців і негідників.

— Я не злочинець! — знов ошкірюється він.