Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Чому ви гадаєте, що саме об одинадцятій?

— Бо теж слухав радіо, і поки вони слухали Софію, їхній приймач мені не заважав. А десь об одинадцятій, як тільки розважальна музика…

— Коли вони вгамувалися?

— Як завжди, пізно. Не раніше другої години.

— Чи приходив хтось до них протягом цього часу?

— Ніхто не приходив.

— Не приходив чи ви не чули?

— Не приходив, — наполягає Пенев. — Моя кімната проти вхідних дверей, тому мені все чутно.

— А з тих двох ніхто нікуди не виходив?

— Не чув.

— Не чули чи таки ніхто не виходив?

— Не чув, — знов наполягає Пенев. — Бо той Спас, дідько його зна чому, має звичку стрибати у вікно, і якщо він виходив з кімнати в такий спосіб, я не міг цього почути. Наша квартира на першому поверсі, і цей малий гангстер призвичаївся стрибати з вікна у двір…

— Може, ви помітили або почули ще щось?

— Хіба можна щось почути в такому галасі… До речі, якщо я вже сюди прийшов, скажіть мені, невже не можна вжити заходів проти цих гангстерів, га?

Я пояснюю громадянинові, що це не входить до моїх службових обов'язків, і проводжаю його до дверей. Потім дивлюсь на годинник, даю по телефону останнє розпорядження й знову вирушаю в широкий світ.

Жінка, яка виходить на мій рішучий короткий дзвоник, напевно, одного віку з Гелевою. Та ба! В ній немає жодного натяку на моложаву поведінку тієї зрілої спокусниці. Кажуть, вік людини — це вік її артерій, але я гадаю, що вік людини визначається її самопочуттям.

Змарніле обличчя, неспокійний погляд, поріділе волосся, пофарбоване в якийсь невиразний жовтуватий колір, до всього від неї йдуть такі ж невиразні пахощі — суміш парфумів, камфори й валеріанки.

Моє службове посвідчення ще більше посилює неспокій в її очах:

— Ви до Спаса? Він щойно вийшов. Невже знову щось накоїв?

— Не знаю, — ухиляюся од відповіді. — Згодом розберемось.

— Зважте, що Спас — чудовий хлопець, тільки трохи нервовий, іноді втрачає витримку… Але в цьому винний його батько, то такий тип…

— Не хвилюйтесь, — кажу, — я, власне, прийшов до Симеона.

Жінка прикушує язика, запізно збагнувши, що коли я прийшов до Симеона, їй, мабуть, не треба було заводити мову про Спаса. Потім згадує гостя, кидає мені «проходьте» й зачиняє за мною двері.

Коридор темний, тісний і захаращений, мов склад старих меблів. Кімната, в яку я проходжу, спочатку чемно постукавши, — світла, але не затишніша. Юнак, що підводиться мені назустріч, теж не дуже привабливий: хирлявий, з довгим веснянкуватим обличчям, білими, як солома, бровами; русяве волосся коротко підстрижене, але таке скуйовджене, наче воно ніколи не знало гребінця.

— Товаришу Киров?

Біловолосий киває, запитально дивлячись на мене світлими сонними очима. Показую посвідчення, й запитання в його очах зникає, замість нього з'являється невиразна тривога.

— Заходьте… Даруйте за таке безладдя в кімнаті… Живемо по-парубоцькому…

Він робить безпорадний жест, наче збирається взятися прибирати, хоч для того, щоб навести лад у цій кімнаті, треба витратити не менше дня. Дві кушетки, що правлять за ліжка, зі скрученими ковдрами й пожмаканими подушками, на стільцях розкиданий одяг, на підлозі валяються порожні пляшки й книги, стіл захаращений чарками, попільничками, магнітофонними стрічками, — це лише окремі деталі, що впадають мені в око при побіжному огляді. Якщо тут почати шукати докази, то напевно можна знайти не одну, а десять пар брудних шкарпеток.

Відсовую кинутий на одній з кушеток светр, сідаю й закурюю. Моньо розташовується на сусідній кушетці й теж закурює, мабуть, сподіваючись, що дим трохи приховає його збентеження.

Крізь широке вікно, яке востаннє мили, либонь, іще задовго до Міжнародного жіночого дня, видно занехаяне подвір’я, ледве вкритий листячком волоський горіх, гнилий паркан, а за ним — облуплену стіну будинку навпроти. Сонце сіло за будинок, і від цього дворовий пейзаж здається ще похмурішим.

— Чому у вас не прибрано? — запитую, аби щось сказати.

— Все ніяк не зберуся, — всміхається Моньо блідою посмішкою.

Ніс і верхня губа у хлопця час од часу нервово сіпаються, наче він намагається прогнати якусь нахабну муху, що сидить у нього на носі.

— Ви нездужаєте?

— Невеликий перепій, — скромно відповідає Киров.

— І бразільські мелодії, — додаю я. — Чи не можна й мені послухати цю «Бразільську мелодію»?

— Звичайно, можна, чому ж ні, — пожвавлюється Моньо й підводиться, скориставшись можливістю втекти від неприємної розмови.

Він вмикає магнітофон, ставить касету, встромляє тремтячими, але вправними пальцями стрічку й запускає прилад. У кімнаті гримлять енергійні такти самби. Вона непогана, коли б не так гучно.

— Якщо можна, тихіше, — кажу я. — Не так, як учора ввечері.

— А, вас. прислав наш сусід, — здогадується Моньо.

Він зменшує звук і знову сідає на кушетку. Самба скиглить про смаглявих красунь і екзотичні моря, — наскільки я розуміюсь на музиці. Губи й ніс у Моньо знову сіпаються. Незначний нервовий тик, що залишиться в нього як спогад про юнацькі надмірності.

— Звідки у вас така любов до громових звуків? — цікавлюсь я.

— Це Спасове уподобання. А я з часом теж звик до нього. Спас вважає, якщо гучніше — то переконливіше.

— Ти ба! А чому ви обрали цю самбу своїм національним гімном?

— Випадковий збіг обставин. Ми звили собі гніздо в кав'ярні «Бразілія» і, коли почули оцю «Бразільську мелодію»,