Убивчий білий - Джоан Роулінг
Віннові двері за цей час відчинилися. Проходячи повз них, Робін побачила високого східного молодика в окулярах з товстими скельцями. В руках він мав чайник.
— Привіт! — негайно мовила Робін, наслідуючи сміливу й бадьору манеру Іззі.— Я — Венеція Галл, ми сусіди. А ви хто?
— Аамір,— буркнув молодик з лондонським робітничим акцентом.— Маллік.
— Ви працюєте на Деллу Вінн? — спитала Робін.
— Так.
— О, вона так надихає! — бовкнула Робін.— Власне, одна з моїх героїнь.
Аамір не відповів, усім виглядом показуючи, що хоче позбутися її уваги. Робін почувалася тер’єром, який намагається залякати скакового коня.
— А ви давно тут працюєте?
— Півроку.
— Ви не до кав’ярні йдете?
— Ні,— відповів Аамір таким тоном, ніби Робін зробила йому пропозицію, тоді різко розвернувся в бік вбиральні.
Робін пішла далі з папкою в руках, не знаючи, чи не помилково прийняла сором’язливу поведінку молодика за ворожість. Було б корисно потоваришувати з кимсь із приймальні Вінн. Необхідність грати роль хрещениці Джаспера Чизвелла з манерами а-ля Іззі заважала. Вона не могла позбутися відчуття, що Робін Еллакотт з Йоркширу легше знайшла б спільну мову з Ааміром.
Прикинувшись, ніби йде у якійсь справі, Робін вирішила роззирнутися, а вже тоді повертатися до кабінету Іззі.
Приймальні Чизвелла й Вінн розташувалися просто у Вест-мінстерському палаці, який — зі своїми склепінчастими стелями, бібліотеками, чайними кімнатами й атмосферою затишної урочистості — здавався старовинною університетською будівлею.
Частково критий прохід, за яким приглядали великі кам’яні статуї єдинорога й лева, вів до ескалатора в Порткалліс-гаузі. То був сучасний кришталевий палац з розкладним скляним дахом, трикутні секції якого трималися на товстих чорних брусах. Унизу лежала широка відкрита територія, де була і кав’ярня, в яку ходять члени парламенту й чиновники. Водойми — довгасті неглибокі басейни з присипаними ґрунтом берегами — під червневим сонцем здавалися осяйними смужками ртуті в оточенні великих дерев.
У лункому повітрі відчувався трем амбіцій, причетність до невпинного руху світу. Під стелею з вигадливих уламків скла Робін проходила повз політичних журналістів, що примостилися на оббитих шкірою лавах,— усі читали щось у телефоні чи розмовляли по мобільному, друкували на ноутбуках, перехоплювали політиків і просили коментарів. Робін подумала, що могла би працювати тут, якби її не відіслали тоді до Страйка.
Її експедиція завершилася у третій, найпохмурішій і найменш цікавій з будівель, що вміщують приймальні членів парламенту. Найбільше вона скидалася на тризірковий готель з потертим ковроліном, кремовими стінами й рядами однакових дверей. Робін розвернулася назад, так само з папкою в руках, і за п’ятдесят хвилин від минулого разу знову пройшла повз двері Вінна. Швиденько пересвідчившись, що в коридорі порожньо, вона притиснула вухо до масивних дубових дверей і, здається, почула всередині якийсь рух.
— Як іде справа? — спитала Іззі, коли за кілька хвилин Робін увійшла до її кабінету.
— Вінна ще не бачила.
— Він, мабуть, у міністерстві культури, ЗМІ і спорту. За всякої нагоди ходить до Делли,— відповіла Іззі.— Будеш каву?
Та не встигла вона підвестися з-за столу, як задзвонив телефон.
Поки Іззі приймала дзвінок від роздратованої виборчині, якій не дісталося квитків на олімпійські змагання зі стрибків у воду («Так, я теж люблю Тома Дейлі,— закотила очі Іззі, поглядаючи на Робін,— але це лотерея, мадам»), Робін насипала і покалатала розчинну каву і налила пастеризованого молока. Скільки разів вона це робила в офісах, які ненавиділа! Вона раптом відчула неймовірну вдячність за те, що назавжди втекла від того життя.
— Кинула слухавку,— байдуже сказала Іззі, й собі опускаючи трубку.— Про що ми говорили? А, так, про Ґерайнта. Він казиться, що Делла не зробила його спеціальним радником.
— А що це таке? — спитала Робін, ставлячи каву Іззі на її стіл і сідаючи за свій.
— Спеціальні радники — це ніби тимчасові чиновники. Дуже престижно, але такі посади не роздають рідним, так не годиться. Та Ґерайнт безнадійний, вона б його не взяла, навіть якби це було можливо.
— Я щойно познайомилася з чоловіком, який працює з Вінном,— сказала Робін.— 3 Ааміром. Він не дуже приязний.
— А, цей дивний,— відмахнулася Іззі.— Зі мною тримається на межі ввічливості. Це, мабуть, через те, що Ґерайнт і Делла ненавидять татка. Я так і не зрозуміла, у чім там річ, але вони всіх нас ненавидять... ой, якраз згадала: татко хвилину тому надіслав повідомлення. На цьому тижні прийде мій брат Раф, трохи допоможе. Можливо,— додала Іззі таким тоном, ніби не дуже в це вірить,— якщо від Рафа буде користь, він мене тут замінить. Але Раф нічого не знає про шантаж і про те, хто ти насправді, тож нічого не кажи, добре? У татка щось чотирнадцять хрещеників і хрещениць. Раф їх не розрізняє.
Іззі відпила ще кави, а тоді мовила — зненацька тихо:
— Гадаю, ти в курсі про Рафа. Про це писали всі газети. Бідолашна... це було жахливо. В неї залишилася чотирирічна донечка...
— Я щось таке бачила,— не дуже розбірливо озвалася Робін.
— Я єдина з рідних ходила до нього у в’язницю,— провадила Іззі.— Всі так гребували тим, що він зробив. Кінвара — це таткова жінка — казала, що йому мусили б дати довічне, але вона гадки не має,— додала Іззі,— наскільки там жахливо... люди просто не уявляють, що то таке — в’язниця... ну тобто, він вчинив страшне, але...
Вона не договорила. Робін подумала (мабуть, це було упереджено з її боку), що Іззі має на увазі, що в’язниця — не місце для такого витонченого молодика, як її зведенюк. Понад сумнів, це жахливий досвід, подумала Робін, але ж він прийняв наркотик, сів у машину і переїхав молоду матір.
— Я думала, він працює в мистецькій галереї,— сказала Робін.
— Він там напартачив у Драммонда,— зітхнула Іззі.— Татко, власне, бере Рафа, щоб за ним наглянути.
«На ці зарплати йдуть громадські гроші»,— подумала Робін і знову згадала надзвичайно короткий
