Убивчий білий - Джоан Роулінг

Однак щойно вона увійшла до Вестмінстерського палацу, з’явилася певність — те, що трапиться тут, закарбується в її пам’яті назавжди. Робін відчула спалах задоволення, коли лишила позаду туристів і пройшла у ворота, які охороняв полісмен. Палац наближався — вранішнє сонце проклало жорсткі тіні на химерній золотій ліпнині, славетна годинникова вежа вирізнялася на тлі неба — і Робін відчувала чимдалі сильнішу знервованість і захват.

Страйк сказав їй, у які двері заходити. За ними було довге напівтемне муроване фойє, але спершу довелося пройти через металодетектор і рентген на взір тих, що бувають в аеропортах. Знімаючи сумочку для сканування, Робін помітила високу і дещо розхристану натуральну білявку років тридцятьох, яка чекала віддаля з пакунком, загорнутим у коричневий папір. Під поглядом жінки Робін сфотографували і роздрукували для денної перепустки, яку слід буде носити у пластиковому конвертику на шиї. Коли охоронець жестом дозволив Робін пройти, білявка підступила до неї.

— Венеція?

— Так,— озвалася Робін.

— Іззі,— назвалася жінка, усміхнулася і простягнула руку. На ній була вільна блуза з візерунком з великих квіток і штани з широкими холошами.— А це від татка,— вона тицьнула пакет Робін у руки.— Я страшенно перепрошую, але треба бігти... так добре, що ти прийшла вчасно...

Вона швидко рушила геть. Робін побігла слідом.

— ...я тут саме друкувала купу паперів, щоб передати таткові в міністерстві... у мене тут такий завал. Татко — міністр культури, ці Олімпійські ігри — якесь божевілля...

Вони з Робін майже біжка проминули фойє (в кінці виднілося вітражне вікно) і звернули у лабіринт коридорів, і повсякчас Іззі балакала упевненим голосом з притаманним вищим прошаркам суспільства акцентом. Робін вразила потужність її легенів.

— ...так, і під час літньої перерви я піду... відкриємо з моєю подругою Джекс декорувальну фірму... я тут уже п’ять років стирчу... татко не радий, йому потрібна справді тямуща людина, але єдина кандидатка, яка йому сподобалася, нам відмовила...

Іззі зверталася до Робін через плече, а та ледь устигала за нею.

— Наскільки я розумію, у тебе немає знайомих пречудових персональних асистентів?

— Боюся, що ні,— відповіла Робін, у якої з часів роботи секретаркою друзів не лишилося.

— Майже прийшли,— повідомила Іззі, провівши Робін через разючу кількість вузьких коридорів, вистелених здебільшого ковроліном того самого листяно-зеленого кольору, що й шкіра, якою оббито лави в Палаті громад (Робін бачила по телевізору). Кінець кінцем вони звернули в коридор, звідки вело кілька масивних дерев’яних дверей з готичними арками на вершечках.

— Тут,— проголосила Іззі театральним шепотом, указуючи на перші двері праворуч,— Вінн. А тут,— вона пройшла до останніх дверей ліворуч,— ми.

Вона відступила убік, щоб Робін перша пройшла до кімнати.

Кабінет був тісний і захаращений. Кам’яні вікна-арки занавішено тюлем, за ними — прогулянкова смуга, якою рухалися на тлі осяйної Темзи темні постаті. Тут було два письмові столи, багато книжкових полиць і продавлене зелене крісло. Вщерть забиті полиці під стіною затуляло зелене драпірування, але неохайні стоси папок воно приховувало хіба що наполовину. На металевій шафці стояв телемонітор, на якому було видно нині порожню Палату громад з пустими зеленими лавами. На низькій полиці виднівся чайник в оточенні різношерстих чашок; шпалери над ними були заплямовані. В кутку хрипко дзижчав принтер. Частина паперів, які він виблював, з’їхала на витертий ковролін.

— От чорт,— вилаялася Іззі й кинулася їх підбирати, а Робін зачинила двері. Складаючи зібрані папери в охайний стос у себе на столі, Іззі сказала:

— Я в такому захваті, що татко тебе запросив. Він під таким тиском... геть не до речі, адже стільки всього зараз відбувається... але ви зі Страйком усе з’ясуєте, правда ж? Вінн — огидний чоловічок,— провадила Іззі, тягнучись по шкіряну папку.— Не на своєму місці, знаєш. Ти давно працюєш зі Страйком?

— Кілька років,— відповіла Робін, відкриваючи пакунок, який дала їй Іззі.

— Я з ним знайома, він казав тобі? Так... училася в одній школі з його колишньою, Шарлоттою Кемпбелл. Прегарна, але ходяче лихо — така вже Шарлі. Ти її знаєш?

— Ні,— відповіла Робін. Те давнє зіткнення на виході зі Страйкового офісу було її єдиним контактом з Шарлоттою.

— Страйк мені завжди здавався привабливим,— заявила Іззі.

Робін здивовано озирнулася, але Іззі діловито збирала собі папери в папку.

— Так, люди цього не помічали, а я все бачила. Він — справжній мужик, такий... безкомпромісний. .

— Безкомпромісний? — перепитала Робін.

— Так. Ні від кого не терпів дурні. І бровою не вів через те, що люди вважали його, знаєш...

— Не гідним її?

Щойно ці слова в неї зірвалися, Робін збентежилася. Вона раптом відчула дивну потребу захистити Страйка. Абсурд, авжеж: якщо хтось і здатен про себе потурбуватися, то це Страйк.

— Гадаю, так,— відповіла Іззі, чекаючи, поки роздрукуються ще папери.— Для татка це був жах — ці останні кілька місяців. І не то щоб він зробив щось неправильне! — з притиском додала вона.— Щойно було законно, а ось уже ні. Татко ні в чому не винен.

— Що було незаконно? — безневинно поцікавилася Робін.

— Вибачай,— люб’язно, але твердо відповіла Іззі.— Татко каже, що менше людей у курсі, то краще.

Вона глянула на небо крізь тюль.

— Без куртки я ж обійдуся, так? Ні... вибач за поспіх, але татові потрібні ці документи, й він о десятій має зустрітися зі спонсорами на Ігри. Щасти тобі.

І вихором квітчастої тканини й розвіяного волосся вона зникла, лишивши Робін і заінтригованою, і дивно заспокоєною. Якщо Іззі так спокійно ставиться до хиби, якої припустився її батько, то це навряд чи це щось жахливе — звісно, якщо припускати, що Чизвелл сказав доньці правду.

Робін зірвала останній папір з пакунку, який передала їй Іззі. Всередині, як вона знала, ховалося півдюжини пристроїв для прослуховування, які Страйк дав Джасперові Чизвеллу за вихідні. Як міністр Корони, Чизвелл не мусив щоразу проходити через сканери безпеки — на відміну від Робін. Вона уважно оглянула жучки. Пристрої нагадували звичайні розетки — їх створили так, щоб можна було помістити жучок згори на розетку, і та функціонувала б як зазвичай. Якщо хтось говорив поруч з жучком, починався запис. У тиші, яка запанувала, коли Іззі пішла, Робін чула калатання власного серця. До неї почала доходити вся складність завдання.