Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Невже?

— Атож! Тільки й дивиться, як би здерти з мене копійку.

— Чого б це?

— Я була йому винна гроші за квартиру. Колись він допоміг мені купити її, але вже давно…

— Зрозуміло. Що ви можете розповісти мені про вчорашній вечір?

— Ну, звечора в мене була Савова з нижнього поверху. Ми пили каву, теревенили, потім я провела її.

— О котрій годині?

— Десь близько десятої. Трохи прибрала й лягла, але мені не спалося, і я ввімкнула радіо.

— Ви чули, коли повернувся додому Асенов?

— Ще б пак! Тільки-но я вимкнула радіо, аж тут і він прийшов.

— Коли ви вимкнули радіо?

— Десь опівночі, як закінчилася передача.

— А потім?

— Потім нічого. Ще трохи покрутилася в ліжку, але більше нічого не почула.

— Дякую за інформацію, — кажу я, встаючи. — Ага, мало не забув: навіщо ви поставили там газову плиту?

— Бо газова плита вдвоє дешевша за електричну. Та сама розкіш, тільки вдвоє дешевше.

Гелева допитливо дивиться на мене, намагаючись розгадати, чим викликане таке запитання, і, нарешті збагнувши, цілком логічно зауважує:

— Плита тут ні при чому. Якщо людині судилося вмерти, вона помре й без плити.

Так уже заведено, що убивства трапляються в негоду з туманом і дощем, дощ, як правило, йде сильний і який хочеш: дрібний, прямий і косий, заливний і грозовий. А інспектор повинен блукати в мороці й, поринувши в свої думки, намагатися розвіяти ту загадкову імлу, якою вбивця оповив свій лиховісний злочин.

Одне слово, традиція жанру мені добре відома, але вбивства здійснюються не за календарним планом, і, вийшовши на вулицю, я потрапляю в обійми весняного сонячного дня. На деревах — ніжна зелень, навколо кудись поспішають юнаки й дівчата, прогулюються матері з дітьми, а над усім цим — блакитне небо. Ось воно, моє мирне місто, яким я зараз іду. І в мене таке відчуття, ніби серед цього пейзажу я наче неприкаяний зі своїми похмурими версіями і з тим анахронізмом, що ним є моя професія. Звичайно, цей анахронізм — лише наслідок іншого анахронізму — злочину. Та хоч як би там було, морок і дощ — краще, тоді якось ліпше вписуєшся в навколишнє середовище.

Виходжу на вулицю Вітоші й швидко дістаюся до кав'ярні «Бразілія». Після сонячної вулиці вона видається темною й непривітною. Зупиняюсь біля бару, тут у мене знайома офіціантка.

— Здрастуй. Що замовлятимеш?

— Тільки не каву.

— Якщо не хочеш кави, чого ж ти сюди прийшов?

Вона, трохи ображена моєю зневагою до фірменої страви «Бразілії», але з дружніх почуттів все-таки приносить мені апельсиновий напій.

— Чи немає серед ваших клієнтів Філіпа й Магди?

— Ще б пак! Вони тут днюють і ночують.

— Сидять з ранку й до вечора?

— Переважно ввечері.

— Хто ще в їхній компанії?

— Ще двоє хлопців — Спас і Моньо.

— Більше нікого?

— Раніше ходили ще дві дівчини — Дора й Ліза, та їх уже давно не бачу.

— Як вони поводяться?

— Цілком пристойно. Тільки Спас трохи дурнуватий.

— В якому розумінні?

— Задерикуватий ведмідь. Одного разу ледь не зчинив бійку з двома клієнтами. Добре, що втрутився Філіп. Ми його суворо попередили, відтоді він принишк.

— А як щодо зв'язків з іноземцями?

— Такого не помічала.

— Дякую, — киваю я. — Напій був пречудовий.

— Але ж ти навіть не покуштував його.

— Яке це має значення? Впізнаю фірму.

Виходжу надвір і, трохи примружившись від сонця, знову жену по тротуару свою тінь.

Влаштовуюсь у своїй тихій канцелярії за зручним старим письмовим столом, що забився в куток, як домашній пес. Ви, напевно, пам'ятаєте мою канцелярію, з порожніми столами й сліпучою лампочкою на сорок ват. Тепер я працюю в іншому приміщенні. Окремий кабінет з яскравішою лампою, навіть з плафоном. Плафон круглий і білий, як повний місяць. Досить лише уявити собі, ніби поруч сидить кохана жінка, а над головою в тебе час од часу похитуються крони дерев, — і відразу ж настроїшся на романтичний лад. Особливо, коли нема чого робити, й ти, щоб згаяти час, читаєш якийсь роман епохи між двома світовими війнами.

Та я не збираюсь «убивати» час. Досить убивств. Краще подивимося, де самі вбивці, але це зовсім не означає дезертирувати з робочого місця.

Отже, ніяких зв'язків з навколишнім світом. Треба трохи попрацювати з мертвою матерією — листами й документами. Навести довідки. Й більше мізкувати, по можливості так, щоб не було «буксування».

Можуть сказати, що я марную дорогоцінний час, втрачаю темп і взагалі «спізнююсь на поїзд». Убивця, якщо він існує, скористається моєю неповороткістю, щоб знищити докази. Докази? Які саме? Брудні шкарпетки, що можуть за п'ять хвилин згоріти. Відмичка, яку легко жбурнути вночі в будь-яку каналізацію. І, мабуть, рукавички, що нічим не різняться з-поміж тисяч таких самих рукавичок. Ну, й запилений від повзання по карнизу одяг — светр чи спортивна куртка, — що після кількох змахів щіткою знову стане чистим. Оце й усі докази. Якщо гаданий убивця не дурний, він, звичайно, їх уже знищив. Та є ще один доказ, який не так просто ліквідувати. Цей доказ, якщо