Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Ярослав промовчав. Йому було до біса неприємно чути цей голос і бачити глузливу посмішку колишнього колеги по кривавій роботі.

– Впізнав, бачу. Давно я хотів із тобою зустрітися… А ти? Хотів зустріти соратника, побратима по зброї?

– Ти мені не соратник і не побратим, Гуліватий, – хрипким голосом вимовив Ярослав.

Гуліватий засміявся каркаючим сміхом.

– Ну, звичайно, Гуліватий тобі не побратим. Ти ж у нас білий і пухнастий. Робін Гуд і Устим Кармалюк в одному тілі. Так? Крові на тобі теж немає? Чого мовчиш?!

Ярослав зітхнув.

– Це не твоя справа.

– Може, його кілька разів «кресонути», щоб не патякав? – утрутився в розмову лисий.

– Зачекай, – покрутив головою Гуліватий. – Він у нас міцний горішок. Такого треба бити так, щоб кістки тріщали. Але допоки рано. Він нам дещо розповість. Адже розповіси, Оверку? Інакше не гнівайся, затріщать кісточки!

– Йди до біса, – зітхнув Ярослав і заплющив очі.

– Сміливий… Завжди страху не мав. А дарма! Страх нам даний для самозбереження. Подивись на он ті два шматки лайна, Оверку, – Гуліватий указав на трупи Мостового та Сердюка. – Вони теж було страх утратили, шантажувати мене спробували. Бачиш, до чого їх така втрата призвела? Страх утрачати не можна! То як, буде в нас із тобою розмова?

Ярослав зрозумів, що потрібно тягнути час. Нехай зараз усі козирі в руках його ворога, але в будь-якому разі час грає на його, Ярослава Савицького, користь. Маріуш, напевне, уже знає про зникнення детектива, тож його будуть шукати.

– Про що ти хочеш зі мною розмовляти? – запитав він, презирливо поглянувши на Стоцького. – Невже про те, як «здав» мене, Icy та решту чеченців ефесбешникам? Мені про те менше відомо, аніж тобі самому. Скільки отримав тоді? Я чув про сто тисяч.

Стоцький вишкірився.

– Скільки отримав… Ти що, дорікати мені хочеш? Я приїхав туди продати своє вміння найманця, а не лити сльози над жорстокістю долі. І якщо мені відмовилися заплатити одні, я залишив за собою право отримати свої гроші від інших. Гроші не пахнуть.

– Гроші не пахнуть, Гуліватий. А от зрада смердить. Смердить пацюком.

– Досить! – гаркнув Стоцький і вихопив з наплічної кобури пістолет, спрямувавши його в обличчя Ярославу. – Заткни пельку, якщо не хочеш, щоб я пристрелив тебе прямо тут.

Ярослав сміливо подивився йому в очі.

– Не ламай комедію, Гуліватий. Якби ти хотів мене пристрелити, я лежав би вже поряд із Сердюком і Мостовим. Кажи, що тобі потрібно.

Той повільно опустив руку з пістолетом.

– Так ближче до теми. Хочу почути, що знають про нас твої друзі з варшавської поліції.

– Навіть так… Не забагато хочеш?

– Це тобі вирішувати. Ти маєш інформацію, я можу за неї заплатити.

– Яка плата?

Стоцький розвів руками.

– Ти не дитина. Розумієш, після того, що ти тут побачив, вихід для тебе закрито. Тож я пропоную тобі легку смерть у разі співпраці або смерть у муках, якщо відмовишся говорити. І ти знаєш, як умію мучити я.

Ярослав сумно посміхнувся.

– Так, це ти вмієш. Мені навіть здається, що тобі чужі муки приносять задоволення.

– Вигляд того, як звиватимешся в корчах ти, мені неодмінно принесе задоволення, тож починай свою сповідь краще зараз, у мене не надто багато часу.

– Ти кудись поспішаєш?

Стоцький нічого не відповів, лише люто зиркнув на Ярослава.

– Навіщо ти вбив Бондаренка?

Стоцький зітхнув і поглянув на лисого. Той, швидко наблизившись, розмахнувся і тричі вдарив Ярослава кулаком в обличчя. У голові на мить затьмарилося, і Ярослав відчув, як із розбитого носа та губ рясно потекли струмочки крові.

– Тут запитання ставлю я, як не банально це звучить, Оверку, – Стоцький вишкірився. – Я повторюю: що про мене і моїх людей відомо твоєму другу з варшавської поліції? Мені добре відомо, де й коли ти з ним зустрічався, тож не упирайся. Окрім можливості отримати ще кілька добрих стусанів, ти наражаєш на небезпеку і його.

Ярослав звівся, прийнявши ту позу, у якій був до побоїв, і спробував витерти кров рукавом піджака.

– Маріушу нічого про тебе не відомо, – сказав він за мить. – Я підозрював лише Сердюка й Мостового. Їх і розробляв. Мені самому до біса цікаво, яким боком до цього всього ти.

– Цікаво, кажеш? Так, цікавість – то шлях у майбутнє, як казав один мій улюблений поет. І додавав: а навіщо вам шлях у те, чого у вас немає?

– Я оптиміст.

Стоцький голосно засміявся.

– Мені це відомо. Але мушу тебе розчарувати. Цього разу твій кухоль пива таки наполовину порожній, а не наполовину повний. Я б навіть сказав, що він майже пустий. Крім усіх твоїх неприємностей є ще одна, про яку я не можу не повідомити тебе. Адже ти вбив Мостового і Сердюка! Ти знаєш про це? Ні? Прикро. Але в поліції будуть знати. їм у відділок уже підкинули злощасний «вальтер», кулі з якого оселилися в головах цих недоумків до того, як їм перерізали горлянки. Вгадай, чиї на ньому відбитки? Правильно, твої. Все ж, щоб поліцаї не сушили собі голів, до пістолета додано записку про обставини смерті людей, котрих так хотів побачити Ярослав Савицький. Так ось. Але не будемо заглиблюватися в полеміку. Наступне запитання: про що ти говорив з Іваном?

Ярослав зітхнув. Ось зачіпка, яка дозволяла протягнути ще трохи часу. Стоцький, очевидно, зрозумів, що в нього з Іваном є деякі дружні відносини, тож тепер будь-що намагатиметься дізнатися про них якнайбільше. Для того лишень, щоб оцінити небезпеку, на яку наразить себе в разі