Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов
Зворотний шлях. Є небезпека, що він сів на поїзд і кудись подався. Відпустка, та ще й у грудні. І таке буває. У вік атома нікого нічим не здивуєш.
Ковчег мерця. Розпитую про Жанну. Вона слухняно стереже кімнату. Отже, до неї повернувся здоровий глузд, хоч і з запізненням. Потім стукаю у двері лікаря й заходжу. Кімната така сама, як і в Славова, тільки без чистоти й затишку. Це людина мого типу, я знаю. Дві етажерки з медичною літературою, незаслане ліжко, на столі — розкидані рукописи, за столом — сам Колев. Він одірвався від роботи й киває мені замість привітання:
— А, це ви… Заходьте.
— Оце так ви відпочиваєте? — кажу я, показуючи на рукописи.
— Атож.
Незважаючи на запрошення, лікар не дуже вдячний мені за те, що я дав йому маленький перепочинок.
Коли я бачу медичні книги, у шлунку в мене починає щось стискатися. Перша любов ніколи не забувається. Із заздрістю дивлюся на розкриті на столі томи й відчуваю, що Колев спостерігає за мною. На його обличчі з'являється несподівана посмішка, яка розгладжує похмурі зморшки:
— Це не судова медицина…
— Судова чи ні, а медицина завжди цікава, — кажу я. — Є в мене один друг, який просто марив медициною, як дехто марить великим коханням… А потім…
— Що потім? — запитує лікар.
Я недбало махаю рукою:
— Потім з того нічого не вийшло… Але то вже інша історія. А зараз повернімося до нашої. Я бачу, ви трудитесь у поті чола. Мабуть, наукова праця. І, напевно, у дуже напруженій стадії. Виникає логічне запитання: чому все це повинно пропасти?..
— Ваше співчуття мене зворушує, але я вас не розумію.
— Я кажу: пропасти… отак раптом полетіти шкереберть.
— Чого ж воно полетить?
— Через вас. Через те, що ви зробили дурницю. Через те, що ви продали Маринову ціаністий калій. До речі, скільки вам заплатив небіжчик за доставку, перш ніж він став небіжчиком?
Обличчя Колева знову спохмурніло:
— Нічого я не продавав. Нічого мені не платили.
— Послухайте, лікарю, — кажу я. — Бувають моменти, коли наполегливість дає наслідки. Наприклад, якщо пишеш наукову працю. Але бувають і інші, коли треба згортати прапори. Бачите оце?
Я виймаю з кишені копії списків і показую йому.
— Не розумію, — пручається лікар.
— А якщо я покажу вам тут прізвище Євтимової, вашої родички, біолога, тоді ви зрозумієте?
Він заперечливо хитає головою:
— Нічого не розумію.
— Шкода, — засмучено знизую плечима. — Отже, я помилився. Отже, залишається: шерше ля фам! Треба затримати Євтимову.
— Ви що — жартуєте? — вигукує Колев. — Що може мати спільного Євтимова з… з…
Не знаю, що в мене на обличчі, але всі чомусь думають, ніби я жартую.
— Що спільного може мати вона з отруєнням Маринова? Ви про це запитуєте? Якщо про це, то, гадаю, можу вам відповісти. Щойно я був у Євтимової. Показав їй оці папери. Жінка все збагнула. Взагалі я переконався, що з жінками порозумітися легше. Вона визнала, що взяла ціаністий калій для якихось дослідів, що частина отрути лишилася невикористаною, що згодом Маринов попросив її зробити йому послугу — дати цю жахливу рідину, що вона йому дала…
— Це дурниці. Вона й уві сні не бачила Маринова. Вона з ним не була знайома.
— І в мене було таке саме враження. Але Євтимова стверджує, що була з ним знайома і саме через вас. Отже, все співпадає. Особливо, якщо ви заперечуєте. Заглибимось ще далі…
Я закурюю цигарку й удаю, що збираюсь іти.
— Але ви не смієте… Ви не маєте права… Вона просто не розуміє, що верзе… Гадає, що в такий спосіб рятує мене…
— Нічого вона не гадає, — коротко зауважую я. — Вона справді рятує вас. Винуватець відомий. Справу закінчено. Щасливої відпустки!
Колев сидить, схиливши голову над столом, немов іще раз обдумує почуте. Мої останні слова повертають його із забуття:
— Годі. Євтимова не винна.
— В такому разі винні ви. Третя можливість виключена. Не будемо гаяти часу: скільки вам заплатив Маринов?
Колев повільно підводиться з-за столу, наче загіпнотизований, і наближається до мене із зблідлим од гніву обличчям:
— Слухай, інспекторе! Ти якось казав, що чиниш розправу над шахраями, та, мабуть, давно забув, що на цьому світі є ще й інші люди. Нічого мені твій Маринов не платив. І я б нічого від нього не прийняв. Якщо хочеш знати, то це я йому сплатив. Сплатив отрутою, щоб під три чорти послати твого Маринова. Розумієш?
Тепер уже «мій» Маринов. Наче це я народив і виховав його. Спробуй порозумітися з такими неврастеніками.
— Нічого не розумію, — зітхаю я. — Але обіцяю розібратися. За однієї умови: якщо ви почнете все спочатку.
Колев занурює у волосся свою кістляву руку й пробує опанувати себе. Я прискорюю процес терапії, пригощаючи його цигаркою. Лікар закурює й робить дві-три жадібні затяжки.
— Маринов якийсь час скаржився на болі в шлунку. Я завів його до одного свого колеги. Ми виявили в нього рак.
— Коли виявляють рак, пацієнтові про це не кажуть. Такий принцип.
— Я ж казав тобі ще того дня, що в певних випадках плюю на принципи. Заради принципів ми іноді забуваємо про людей…
— Без сентенцій, — кажу я. — І ближче до справи!
— Маринов щось пронюхав і постійно набридав мені своїми запитаннями. Та водночас не полишав свого паскудства. Почав переслідувати ту малу Жанну. І одного дня я не витримав: «Доки ти будеш паскудити, аж до могили? — запитав його. — Хіба не бачиш, що ти вже однією ногою там?» Він усе збагнув. А що був полохливий, як заєць, і знав, що його чекають пекельні муки, попросив отрути. Я відмовив. Але він
