Раптом спалахнув вогонь. Анжела, стискаючи в руці запалену гілку, кинулася вперед. Я не встиг навіть крикнути — дівчина підбігла до чудовиська. На мить світло впало на кошлату морду, відбилося у величезних чорних очах, стало видно ощерену пащу з величезними жовтими іклами. «Оце» не злякалося вогню — величезна лапа зі швидкістю блискавки метнулася вперед, перехопила гілку, інша вдарила дівчину просто в груди. Анжела встигла відскочити, новий удар — дівчина стрибнула, майнули поли білої ризи, й кошлата лапа впіймала повітря.
Але чудовисько було спритним. Мить — і воно опинилося поруч із Анжелою, тільки-но та встигла стати на ноги. Удар — дівчина спробувала пригнутися, та все ж таки її зачепило — Анжела впала, швидко перекотилася й спробувала підвестися. Чудовисько заревло й кинулося вперед, намагаючись наздогнати жонглерку. Пазуристі, схожі на ведмежі лапи потяглися вперед…
І наткнулися на мій меч. Поки чудовисько дивилося на Анжелу, я встиг підбігти й стати між ними. Запалена гілка опинилася за спиною тварюки, тож я бачив тільки величезний чорний силует. «Оце» відсмикнуло лапу, на яку припав удар, і здивовано зупинилося. Я засміявся:
— Овернь і де Ту! — наш старий девіз сам собою зірвався з вуст. — Іди сюди, нелюде!
У відповідь я почув неголосне бурчання. Я готовий був заприсягтися, що це — сміх. Чорний силует трохи нахилився, я спробував пригнутися…
Що сталося далі, я так і не помітив. Удар — і в моїх руках залишився лише руків'я. Тварюка зламала лезо, немовби воно було з очерету. Я відсахнувся, але зрозумів — усе марно.
Волохата пазуриста лапа зметнулася вгору…
Я чекав. Миті, довгі, немов роки, тяглися одна за одною, але удару не було. Нелюд зволікав, лапа, піднята для удару, нерішуче здригалася. Нарешті я отямився. Тварюка не боїться вогню, не боїться меча…
— Згинь! — я зірвав із шиї хрест. — В ім’я Господа й Святого Діонісія! Згинь!
…Старий хрест — темний, із ліванського кипариса. Колись його мені дав батько, проводжаючи до Палестини. Батькові він дістався від діда, а той освятив його спекотного липневого дня, коли тисячі лицарів стали навколішки біля Гробу Господнього, славлячи Христа в звільненому від сарацинів Єрусалимі.
Пазуриста лапа опустилася. Тварюка вагалася, і я несподівано відчув упевненість. Обережно, не відриваючи очей від готової знов здійнятися лапи, я зробив крок уперед.
— Згинь! — я зрозумів, що говорю ледь чутно, майже шепочу, але голос зник. У відповідь — бурчання. Чудовисько невдоволено повело широчезними плечима й неохоче відступило. Я перевів подих. Невже?
— Господи, пробач мені невір’я моє!
Знову гарчання — цього разу злякане. Тварюка махнула лапою. Мені здалося, що в моторошному рику я розрізняю дивні незрозумілі слова, немов нічний гість намагається порозумітися. Раптом стало весело.
— Та гаразд! Забирайся — й не сварімося!
Я знову підняв хреста, й раптом здалося, що галявиною промчав вихор. Наступної миті тварюка зникла. Не тріснула гілка, не зашелестіла трава. Там, де щойно стояло волохате чудовисько, було порожньо.
Повільно, дуже повільно я опустив руку. Не було сили навіть прочитати «Отче наш».
Чомусь хотілося сміятися, але я не міг навіть усміхнутись. Я живий…
— Отче Гільйоме! — Ансельм був уже поруч, як і раніше, стискаючи меча. — Отче Гільйоме…
— Анжела! — я прокашлявся, намагаючись прочистити захрипле горло. — Що із нею?
— Я тут, — дівчина підійшла, потираючи рукою плече. Удар розірвав рясу, але крові я не помітив.
— Не ухилилася, — жонглерка посміхнулась і похитала головою. — Батько б мені надавав потиличників за таку роботу! Я думала, це звір. Колись ми вогнем відлякували ведмедів… А ви — дуже хоробра людина, отче Гільйоме!
Остання фраза пролунала дивно — дівчина чи то дивувалася, чи то докоряла.
— Шкода, тут немає вашого батька, дочко моя! — голос, нарешті, став звичайним. — Оскільки потиличники, вами згадані, ви цілком заслужили. Ця тварюка зламала меча ледь торкнувшись!
— Ми всі виявилися маловірами! — несподівано заговорив Ансельм. — Навіть ви, отче! Ви взяли меча, не повіривши в силу хреста. А я… я не вірив у те, що демони існують. Не вірив, що вони можуть прийти по грішника.
Він замовк, і ми повільно рушили до багаття. Важко сказати, що мав на увазі італієць, але я згадав його сміх і дивні слова: «Він — по мене!» Ансельм не вірив у демонів, але тепер, нарешті, увірував. Чим же згрішив чорноокий? Не по кожного грішника пекло шле демона.
…Брат Петро, як і раніше, стояв навколішки, але вже не молився, а здивовано дивився на нас. І тут я збагнув, що на Анжелі немає каптура й навіть слабкого світла багаття досить, щоб побачити, хто такий «брат Октавій». Але нормандцеві, схоже, було не до цього.
— Браття! — радісно заволав він, підводячись. — Святий Бенедикт і Свята Діва Марія почули нас!
Ансельм коротко розсміявся.
— Ось хто істинно віруючий, отче Гільйоме! Дякуємо, брате Петре! Твої молитви й хрест отця Гільйома…
— Злякатися я… — П’єр зітхнув, але потім усміхнувся. — Але згадав, що коли сім разів прочитати «Радій», то будь-який демон, цеє, поринути…
Анжела повірила в звіра, мої хлопці — в демона. Але я вже знав, — те, що мало не вбило нас, — не демон. Не звір і не демон. І не людина…
— Амінь, — я приліг на траву, накинувши на голову каптура. — А тепер, брате Петре, прочитайте молитву — й спати. Ви, брате Ансельме, чергуєте, потім розбудите мене.
Я вже засинав, коли до мене нечутно підсів італієць. Якусь мить він мовчав, не наважуючись заговорити.
— Ви щось хочете запитати, брате Ансельме? — підбадьорив я.
— Багато чого. Наприклад, чому ви мені більше не говорите «ти»?
