При цьому він знову копнув шляхетного розбійника під ребра. Почувся зляканий писк.
— Саме що «розмахнути», — я на мить забувся. — Брате Петре, щоб працювати мечем, потрібно щодня тренуватися — і більше, ніж ми молимося! Прокинутися вдосвіта, пробігтися, облитися водою — й до справи. Якби на нас напали не ці йолопи, мене поклали б нараз… І не бийте полоненого — так не годиться.
— Вороги — це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, — вставив Ансельм. — Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?
— А може, відпустимо його, брати? — раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.
П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову — зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.
— Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!
Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!
— Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…
— Що?! — ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик — у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.
— Сину мій, — зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. — Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?
П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.
— Всечесні отці! — заволав він. — Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!
— Богохулить, собака, — зітхнув Ансельм. — Отче Гільйоме, ви б…
Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.
— Брате Октавію, — я повернувся до Анжели. — Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?
— Але… — дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. — Брати… Що ви…
— Муки тілесні, — повчально промовив італієць, — не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.
— Ага, — підтвердив задоволений П’єр. — Комусь зараз слід просвітитися!
Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик — просвітління грішника почалося.
— І все ж таки ви такі… — дівчина смикнула плечима й відвернулася. — Добрі!
— Я відповідаю за цих двох хлопців, — я зітхнув і поморщився — новий крик просвітлюваного різонув вуха. — Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.
Тепер крики йшли один за одним — очевидно, просвітління пішло в дві руки.
— Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, — дівчина різко повернулася й скинула каптур. — Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати — мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…
— …Нітрохи не кращі за розбійників, — кивнув я. — На жаль, і таке буває.
— Нічим не кращі за вас! — відрубала дівчина. — Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас — із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.
— Мені шкода лише П’єтро, — помовчавши, додала вона. — Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…
Я зітхнув:
— Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.
Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.
— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!
На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.
Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.
— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.
— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!
Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.
— Тільки одного! Найстаршого!
— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.
— Н-не знаю.
Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.
— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!
Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.
— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!
Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.
— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!
— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.
Запитання було
