— Ну ви, товстопузі! Годі нас смішити, бо мої хлопці вже насилу на ногах тримаються. Я — Роберто де Гарай, і цей ліс — мій. Хочете жити — віддавайте золото!
Брат Петро недобре гмикнув й хитнув «ґирлиґою». Здоровань розреготався:
— Ось так завжди! Ви — нікчемні святенники, готові повіситися за жалюгідний мідяк! Ну, то ми вас навчимо, що бідність є благо. Здається, так ви пояснюєте в своїх проповідях?
Поки він теревенив, я уважно придивлявся до одного зі здорованів, що стояв усього за три кроки. В нього був меч — дуже гарний меч! Тим часом П’єр неквапом підняв «ґирлиґу» і крутонув її над головою. Над галявиною загув вітер. Роберто де Гарай насупив брови:
— Гаразд, годі вже! Віддавайте золото, нікчемні попи! Не бійтеся, воно піде на богоугодну справу — ми роздамо його жебракам і вдовам, яких ви пограбували.
— Ми згодні! Тільки не вбивай нас, славетний де Гараю!
Ансельм швидко всунув мені в руку свого ціпка й, низько вклонившись, ступнув уперед. Рука лежала на поясі.
— Отак би й одразу! — де Гарай задоволено гмикнув і вдарив себе кулачиськом у груди. — Я — шляхетний розбійник! Я захищаю народ від усякої знатної сволоти й від жадібних попів. Я… Гаразд, кидай гаманця, попе!
Ансельм кивнув, і його рука на мить зникла під рясою. Тої ж миті П’єр озирнувся й шепнув: «Зараз!»
Що означає «зараз», я здогадався відразу.
Ансельм випростався, рука рвучко смикнулась, і навколо шиї шляхетного розбійника оповився тонкий шкіряний ремінь. Ривок — і де Гарай уже лежав на траві, а брат Ансельм стояв над ним, тримаючи в руці кинджал — той самий, з білокрилим лелекою.
— Назад, падлюки! Інакше заріжу вашого ватажка!
Над галявиною знову загув вітер — брат Петро звалив із ніг двох найближчих розбійників. Початок виявився непоганим, і я міцніше стиснув у руці ціпок. Здоровань, котрого я обрав, устиг підняти меча, але удар по зап’ястю змусив його впустити зброю.
Мить — і в моїй руці опинилося ще тепле руків’я. Серце тенькнуло — меч! Я пірнув під палю, що зметнулася над моєю головою, й ударив щосили… плиском. Наступний удар був по чиїйсь лапі, потім я змахнув зброєю над самісінькою головою якогось здорованя, змушуючи його присісти, й одразу ж зацідив йому черевиком по зубах.
Над галявиною стояв гвалт. «Ґирлиґа» брата Петра літала понад головами — і по головах. Тим часом брат Ансельм стояв над поваленим де Гараєм, зі свистом обертаючи в повітрі батіг. Я помітив, що ще один розбійник із мечем підбирається до нього збоку, й поспішив опинитися між ними. Меч у негідника виявився довшим за мій, але користувався він ним приблизно так само, як палицею. Побачивши мене, він вирішив як слід розмахнутися. Подумки похваливши його за настільки своєчасне бажання, я двома швидкими ударами — під коліно й по руці, — змусив його з вереском покотитися по землі, впустивши зброю, якою відразу ж заволодів Ансельм.
Цього було досить. Розбійники з галасом розбіглися, залишаючи нам шляхетні трофеї — два мечі, півдюжини палиць і свого хороброго ватажка. Декому дісталося добряче, тож їм, втікаючи, довелося не бігти, а повзти, але переслідувати ми нікого не стали. Нарешті, галас стих, і я, важко зітхнувши, кинув меча на землю.
— Брате Ансельме, покладіть зброю!
Італієць блиснув білосніжними зубами — схоже, сутичка його дуже потішила — і з жалем поклав меча. Кинджал він примудрився сховати ще раніше.
— Мир вам, браття, — я оглянув галявину й задоволено зітхнув. — Уславимо Господа й Святого Бенедикта за те, що утримали наші грішні руки від убивства.
— Амінь! — П’єр відкинув ногою чиюсь ломаку. — А хирляві отут вони є!
— Вас… не поранено, браття? — озирнулася Анжела, котра весь цей час нерухомо простояла на місці зі своїм іграшковим стилетом. — Я… я просто не встигла… не встиг…
— Та чого там, брате Октавію! — гідний брат Петро явно прийняв «не встигла» за звичайну обмовку, на які й сам був майстер. — Усього й діла! І ви, отче Гільйоме, дарма ризикувати! Дарма меча брати.
— Так, даремно, — я відчув страшенну кволість. Двадцять років я не тримав у руках зброї й думав, що цього вже не станеться ніколи. Звісно, для Андре де Ту така сутичка — просто щуряча метушня, розминка перед вечерею, але для брата Гільйома це забагато. Навіть занадто…
— «І, зробивши бича із мотузок, вигнав із храму всіх, — задоволено проговорив Ансельм, згортаючи батога, — і овець, і волів; і гроші в міняйл розсипав…»[25]
— Брате Ансельме, — зітхнув я. — Нам немає чим пишатися. Бійка з мужичнею — не доблесть для бенедиктинця. До того ж ви все-таки взяли з собою кинджала.
— «…а столи їхні перекинув…»[26] Отче Гільйоме, ви справедливо засудили мою грішну пристрасть до зброї, та все ж таки не заборонили брати її.
Я знову зітхнув. Поганець точно мене підчепив.
— Я відішлю вас до отця Бернара, брате Ансельме. Він поставить вас головним чистильником корит у свинарні. У Клерво просто обожнюють молодих нахаб, котрі начиталися Ареопагіта.
— «І він радий був наповнити черево своє ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому»[27], — незворушно відреагував італієць. — Цікаво було б поговорити з отцем Бернаром…
Я уявив собі Ансельма перед світлими очима гіпсового ідола й гмикнув. Тим часом П’єр, наче нічого й не сталося, вже взявся збирати хмиз.
— Вони не повернуться, — мимохідь зауважив він, легенько штурхнувши нашого бранця черевиком. — Я знати цих мужиків! А добре
