– У мене є деякі контакти, але я не знаю, де вони тепер, ці люди, мешкають. То я думав, що мав би подивитись у телефонній книзі.
– У телефонній книзі? – пирхнула одна з дівчат. – Ти можеш подивитись їх просто в Мережі.
– Я можу таке зробити? – здивувався молодий чоловік.
– Ти це серйозно? – розсміялась вона.
Занадто голосно розсміялась. І очі її блищали, як помітила Марта.
– Я купив мобільний телефон з Інтернетом, – сказав він. – Але я не знаю, як… Тобто…
– Я покажу тобі! – підійшла до нього дівчина і простягнула руку. Він дістав мобільний телефон і віддав їй. Вона стала впевнено натискати клавіші.
– Ти просто в Google вводиш… Як звати?
– Звати?
– Так. Ім’я. Мене звати Марія, наприклад.
Марта послала їй стиха застережливий погляд. Дівчина молода і щойно почала працювати з ними. Вона вивчала соціальні науки, але їй бракувало практичного досвіду. Того досвіду, що допомагає точно визначати невидиму грань між професійною турботою та панібратством з мешканцями Центру.
– Іверсен, – сказав він.
– На таке прізвище забагато посилань вивалиться. Ти знаєш ім’я?
– Покажи мені, як шукати, а решту я зроблю сам, – сказав молодий чоловік.
– Гаразд.
Марія натиснула ще кілька клавіш і вручила йому його мобільний телефон.
– Просто введи ім’я.
– Дуже тобі вдячний.
Марта скінчила, залишилися тільки світлі волосинки на шиї, і вона пригадала, що сьогодні знайшла лезо, встромлене у вікно в кімнаті, з якої вона зранку виселяла пожильців. Лезо, – яке, поза сумнівом, застосовувалось для подрібнення коксу перед тим, як нюхати, – вона тоді поклала на кухонному столі, щоб безпечно його утилізувати з черговим контейнером уживаних шприців. Тепер вона запалила сірник і кілька секунд потримала його над полум’ям. Потім промила його під струменем води і затисла між великим і вказівним пальцями.
– Ти маєш зараз сидіти дуже спокійно, – сказала вона.
– Угу, – відказав молодий чоловік, зайнятий натисканням клавіш на своєму мобільному телефоні.
Вона здригнулася, дивлячись на тонке сталеве лезо, що ковзало по ніжній шкірі на шиї. Вона бачила, як падають зрізані одним дотиком волосинки. Мимоволі їй спало на думку: як мало потрібно… Як мало відділяє життя від смерті. Щастя від трагедії. Сенс від безглуздя. Вона закінчила і подивилась через його плече. Побачила ім’я, яке він вводив, іконку заданого пошуку.
– Готово, – оголосила вона.
Він відкинув голову і подивився на неї.
– Дякую.
Вона зняла з нього рушники й одразу пішла у пральню, щоб не розкидати волосся.
Джоні Пума лежав у темряві, обличчям до стіни, коли почув, як повернувся крадькома його ворог по кімнаті, тихо зачинивши за собою двері. Пройшов по кімнаті навшпиньки. Але Джоні був насторожі. Хлопець скуштував би залізного кулака Пуми, коли б тільки спробував зазіхнути на його заначку.
Проте його ворог по кімнаті навіть не зробив спроби наблизитись; натомість Джоні почув, як відчинились дверцята шафи.
Він крутнувся у своєму ліжку. То була шафа не його, а ворога. Отже, все гаразд; Джоні зрозумів, що хитрий хлопець, мабуть, уже встиг обшукати шафу Джоні, доки той спав, і переконався, що нічого цінного там не зберігається.
Промінь сонячного світла на мить проник у кімнату і торкнувся хлопця. Пума здригнувся.
Хлопець щось витягав з червоної спортивної торби, і Джоні побачив, що то було. Сховавши ту річ у порожню коробку від кросівок, хлопець поставив її на верхню поличку.
Коли він зачинив шафу й обернувся, Джоні швидко заплющив очі.
Хай тобі грець, подумав Джоні. Він тримав очі міцно заплющеними. Але знав, що йому важко буде заснути цієї ночі.
Маркус позіхнув. Притиснувши очі до окулярів «телескопа», він вивчав місяць над жовтим будинком навпроти. Тоді спрямував бінокль на будинок. Там жодного руху. Нічого більше там не відбувалося. Та чи ще повернеться син? Маркус дуже сподівався на це. Може, вдалось би дізнатися, навіщо тому знадобилась ота річ із шухляди столу, яка тьмяно поблискувала, пахла мастилом і металом і яку, можливо, застосував його батько, коли…
Маркус знову позіхнув. День видався насичений подіями. Хлопчик знав, що спатиме цієї ночі як убитий.
Розділ 16
Айнете Іверсен було сорок дев’ять років. Хоча завдяки випещеній гладенькій шкірі, живому блиску очей і стрункій фігурі на вигляд вона мала тридцять п’ять. Попри те, більшість людей сприймали її навіть старшою, ніж насправді, через її сивину, консервативну класичну і позачасову манеру одягатись та не завжди доречну вишуканість мови. І, звісно, через той стиль життя, який провадили Іверсени високо на узвишшях Хольменколлен. Здавалось, уся родина живе у спосіб, типовий для іншої, давнішої генерації, з Айнете в ролі дружини-домогосподарки, з двома особами прислуги, що допомагає їй дбати про будинок і сад, а також – про всі потреби самої Айнете, її чоловіка Івера та їхнього сина Івера-молодшого. Навіть у порівнянні з сусідніми імпозантними віллами госпóда Іверсенів вирізнялась солідністю. Проте господарство велось достатньо раціонально для того, щоб прислуга (або «персонал», як з дещицею сарказму висловлювався Івер-молодший, що, склавши останні шкільні іспити, приохотився до соціал-демократичного лексикону) не бралась до роботи раніше полудня. Це означало, що не хтось, а саме Айнете Іверсен уставала першою і могла піти на свою ранкову прогулянку в ліс, з яким межувало їхнє обійстя, і зібрати букетик стокроток, перш ніж готувати сніданок для своїх двох мужчин. Вона сиділа зі своєю чашкою чаю і милувалась, як вони споживають здорову і поживну страву, яку вона для них приготувала: адже на них чекає довгий день відповідальної роботи в офісі.
Сьогодні, коли вони закінчили їсти і Івер-молодший подякував їй за сніданок рукостисканням, як було заведено в Іверсенів упродовж кількох поколінь, вона прибрала зі столу і витерла руки об білий фартух, який незабаром помандрує у кошик для білизни. Тоді вийшла на ґанок, цьомнула кожного з них у щоку і стала дивитись, як вони сідають у старенький, але доглянутий «мерседес» у гаражі на дві машини і виїжджають на ньому на яскраве сонячне світло. Івер-молодший на канікулах працював у родинній компанії, що мало на меті прищепити йому смак до напруженої роботи і навчити, що нічого не дається в житті задарма, а керівництво сімейними статками породжує стільки ж зобов’язань, скільки й привілеїв.
Айнете зі сходів помахала чоловікові і сину, тим часом як їхня машина тихо прорипіла по гравію, виїжджаючи на шлях. І якби хтось їй сказав, що вся ця сцена нагадує комерційний ролик 1950-х, вона б розсміялася, охоче погодилась би і, зрештою, не надто б тим переймалась. Айнете Іверсен жила саме так, як
