– …таємниче, – підхопив її фразу Симон. – Тим ліпше: адже ми, сищики, страх як любимо таємниці. Правильно я кажу?
Він пішов коридором і далі на кухню. Відчинив холодильник. Виявилося, що холодильник працює, попри те, що в ньому зберігається лише самотній пакет молока. Симон кивнув Карі, яка у відповідь подивилась на нього спантеличено, та, нарешті, зрозуміла. Вона понюхала картонний пакет з-під молока. Жодного запаху. Потім вона потрусила коробку, і вони почули стукіт грудок, що колись були молоком. Вона пішла за Симоном через вітальню. Вгору, сходами, на другий поверх. Вони перевірили всі кімнати і потрапили в ту, що, без найменшого сумніву, була спальнею хлопця. Симон понюхав повітря.
– Його сім’я, – сказала Карі, показуючи на одну з фотографій на стіні.
– Так, – відгукнувся Симон.
– Його мати – вона схожа на співачку або актрису, правда?
Симон нічого не відповів: він дивився на іншу фотографію. На ту, якої бракувало. Точніше, він дивився на вицвілий прямокутник на шпалерах, де раніше висіла фотографія. Він знову принюхався.
– Мені вдалося поговорити з одним із колишніх вчителів Сонні, – сказала Карі. – Він розповів, що Сонні хотів стати полісменом, як батько, але після батькової смерті зовсім пустився берега. Вляпувався в неприємності в школі, відштовхував від себе всіх, свідомо ізолював себе і став діяти собі на шкоду. Його мати теж розклеїлась після чоловікового самогубства. Вона…
– Хелене, – сказав Симон.
– Перепрошую?
– Її звали Хелене. Передозування снодійного.
Симон оглянув кімнату. Його погляд зупинився на запиленій тумбочці коло ліжка, тим часом як Карі вела далі свою доповідь:
– Коли Сонні було вісімнадцять років, він зізнався у двох убивствах, за які його вкинули до в’язниці.
На запиленій поверхні залишилась лінія свіжого дотику.
– До тієї миті поліційні розслідування вказували у зовсім протилежних напрямках.
Симон зробив два різких кроки до вікна. Пообіднє сонце виблискувало на велосипеді, що лежав на землі перед червоним будинком навпроти. Він подивився на вулицю, якою вони приїхали сюди. Зараз там нікого не було.
– Речі не завжди такі, якими вони видаються, – сказав він.
– До чого ти хилиш?
Симон заплющив очі. Чи має він наснагу? Щоб почати знову? Він глибоко зітхнув.
– У поліції всі повірили, що Аб Лофтус був зрадником, «кротом». Коли Аб помер, діяльність «крота» припинилась, не стали більше дивним чином провалюватись рейди, припинились раптові зникнення доказів або свідків чи підозрюваних. Усі сприйняли це як доказ.
– І що?
Симон стенув плечима.
– Аб пишався своєю роботою і роллю поліції. Він не прагнув заможності; єдине, про що він дбав, була його сім’я. Але, поза сумнівом, «кріт» був.
– Отже?
– Отже, належить іще з’ясувати, хто був тим «кротом».
Симон знову принюхався. Піт. Він відчував запах поту. Хтось побував тут нещодавно.
– Хто міг ним бути? – не вгавала Карі.
– Пф-ф… Хтось молодий, кмітливий і рішучий, наприклад.
Симон подивився на Карі. Через її плече. На дверцята шафи.
Піт. Страх.
– Його тут немає, – голосно промовив Симон. – Усе гаразд. Ходімо вниз.
На півдорозі, посередині сходів, Симон зупинився і подав знак Карі спускатись самій. Він завмер на місці і став чекати. Він прислухався, міцно стискаючи руків’я свого пістолета.
Тиша.
Відтак він рушив за Карі.
Він повернувся на кухню, знайшов ручку і написав щось на жовтому клаптику-самоклейці для нотаток.
Карі відкашлялась.
– Що, власне, Франк мав на увазі, коли сказав, що тебе витурили з економічного?
– Я б не хотів це обговорювати, – відрубав Симон.
Він відірвав списаний клаптик від блока і приліпив на двері холодильника.
– Але це пов’язано з ігроманією?
Симон сердито зиркнув на неї. І пішов геть.
Вона прочитала записку.
«Я знав твого батька. Він був хорошою людиною, і я думаю, він сказав би те саме про мене. Зв’яжись зі мною, і я обіцяю, що проведу твоє затримання в безпечний і порядний спосіб.
Симон Хефас, тел. 550106573, [email protected]».
Тоді вона поквапилась за ним.
Маркус Енсет чув, як рушив автомобіль, і зітхнув з полегшенням. Він сидів навпочіпки під одягом на вішалках, притиснувшись спиною до задньої стінки шафи. За все своє життя він ще не був такий наляканий; він відчував терпкий запах власного поту, від якого наскрізь мокра футболка прилипла до тіла. Але ж як це було захопливо! Це можна було порівняти хіба що з вільним падінням з десятиметрової вишки в басейн у Фрогнербадет [17], коли він подумав, що найгірше, що може трапитись, – це якщо він помре. І що це насправді не буде так страшно.
Розділ 15
– Чим я можу вам сьогодні служити, мін гере? – запитав Тор Йонассон.
Саме так він зазвичай звертався до своїх клієнтів. Тору було двадцять років, середній вік його клієнтів становив двадцять п’ять, а асортимент товарів у крамничці не доходив до п’яти одиниць. І саме тому архаїчна форма звернення видавалась Тору Йонассону такою дотепною. Однак цього разу, схоже, відвідувач пропустив його гумор повз вуха. Втім, важко було б сказати напевне, оскільки хлопець опустив каптур фуфайки на самісінькі очі і більша частина його обличчя була в тіні. З того мороку й надійшло його замовлення:
– Мені потрібен такий мобільний телефон, що не дає можливості відстежити, хто дзвонить.
Наркоторговець. Точно. Вони єдині клієнти, що завжди питають такі телефони.
– На цьому iPhone ви можете заблокувати інформацію відправника, – сказав Тор і зняв зі скромної полички білий телефон. – Ваш номер не буде відображатись на дисплеї у людини, якій ви телефонуєте. І контракт на нього дуже вигідний.
Потенційний покупець перемістив вагу тіла, поправляючи ремінь червоної спортивної торби на своєму плечі. Тор вирішив не спускати з нього очей, доки той не опиниться за межами крамнички.
– Ні, я не хочу контрактний телефон, – сказав хлопець. – Я хочу такий, щоб ніхто не міг відстежити. Навіть провайдер.
«Чи поліція», – подумав Тор Йонассон.
– Ви маєте на увазі анонімний телефон з погодинною оплатою карти. Як у персонажів «The Wire» [18], – сказав він уголос.
– Перепрошую?
«The Wire». Серіал. Там загін боротьби з наркотиками не може відстежити власника телефону.
Тор зрозумів, що його клієнт не має найменшого уявлення, про що йдеться. Боже милостивий! Щоб наркоторговець казав «перепрошую» і не дивився «The Wire»?…
– Такі є у США. У нас, у Норвегії, немає. З 2005 року належить пред’являти посвідчення особи, навіть якщо ви купуєте телефон з передплаченою SIM-картою. Він має бути на когось зареєстрований.
– На
