Чужинець відчинив вікно у спальні – не дивно, приміщення не завадило б трохи провітрити. До речі, Маркусу ця кімната подобалась найбільше, попри брудну постільну білизну і розкидані по підлозі голки від шприців. Дядько стояв спиною до вікна, розглядаючи фотографії, які Маркус так любив. Сімейне фото, де всі троє усміхалися і видавалися щасливими. Інше, де хлопчик у борцівському трико поруч із батьком у спортивному костюмі, вони разом тримають, піднісши вгору, спортивний кубок. Портрет батька в уніформі полісмена.
Дядько відчинив шафу, дістав сіру фуфайку з каптуром і червону спортивну торбу з білим логотипом «Борцівський клуб Осло». Він поклав кілька речей у торбу, але Маркус не міг роздивитися, що саме. Тоді він вийшов із спальні та зник. І з’явився знову вже в кабінеті – невеликій кімнаті з письмовим столом, присунутим упритул до вікна. Мама казала, що саме там знайшли мертве тіло. Дядько щось шукав біля вікна. Маркус знав, що той шукає, але він зроду того не знайде, якщо не в курсі, що там і до чого. Чужинець, здається, витягав шухляду столу, та, оскільки він поставив спортивну торбу на стільницю, Маркус не міг нічого як слід розгледіти.
Дядько напевне або знайшов те, що шукав, або відмовився від пошуків, бо взяв спортивну торбу і пішов геть. Перш ніж спуститися вниз, він зайшов у спальню, і Маркус утратив його з поля зору.
За десять хвилин підвальні двері відчинилися і дядько вийшов з дому. Він надів фуфайку і накинув каптур на голову, а торбу взяв через плече. Він вийшов з хвіртки і рушив вулицею туди, звідки прийшов.
Маркус притьмом побіг на вулицю. Він побачив того дядька зі спини, перестрибнув через паркан і мерщій помчав до жовтого будинку. Вниз, сходами до підвалу. Захеканий, тремтячими пальцями він помацав уздовж сволока. Ключ було покладено на місце! Він зітхнув з полегшенням і увійшов у будинок. Він не боявся аніскільки. Якоюсь мірою це був його будинок. То, скоріше, той дядько був чужинцем, зламувачем. Якщо тільки він не…
Він помчав до кабінету. Просто до ретельно впорядкованих книжкових полиць. На другій полиці між «Повелителем мух» і «Спалювачами будяка». Він просунув пальці між книжками. Ключ від столу був на своєму місці. Але чи брав його чужинець? Устромивши ключ у шпарину й обернувши його, Маркус уважно глянув на стіл. На дошці темніла масна пляма. Можливо, брудна пляма від багаторічного користування, але Маркус ніколи не сумнівався, що то відбиток голови, яка лежала в цьому місці в калюжі крові, зі слідами від бризок крові на стіні, як показують у фільмах.
Маркус витягнув шухляду. Йому перехопило подих. Немає! Отже, то був він… Син. Він повернувся! Ніхто більше не міг знати, де ключ від столу. І в нього були шрами від уколів на руках.
Маркус увійшов у спальню хлопчика. Його кімната. Він озирнувся й одразу зрозумів, чого бракує. Фото батька в уніформі полісмена. Програвача компакт-дисків. І одного з чотирьох дисків. Він перевірив, які залишились. Бракувало диска «Violator» групи «Depeche Mode». Маркус слухав його, але не надавав йому особливого значення.
Він сів у глибині кімнати, щоб бува хто не помітив його з вулиці. Він прислухався до літньої тиші за вікнами. Син повернувся. Маркус вигадав ціле життя для того хлопчика з фото. Але він забув, що люди з часом стають старшими. Він повернувся дорослим дядьком. Щоб забрати оту річ із шухляди батькового столу.
Раптом літню тишу порушило гарчання автомобільного мотора.
– Ти впевнений, що нумерація йде саме в цей бік? – питала Карі, вдивляючись у фасади скромних дерев’яних будиночків, сподіваючись побачити на котромусь номер і якось зорієнтуватись. – Може, варто запитати отого хлопця?
Вона кивнула в бік тротуару, де назустріч їм, опустивши голову, ішов хлопець у сірій фуфайці з накинутим на голову каптуром і з червоною торбою через плече.
– Будинок одразу за пагорбом, – сказав Симон, натискаючи педаль газу. – Довірся мені.
– Отже, ти знав його батька?
– Так. Що ти дізналась про сина?
– Із тих у Статені, хто схильний був розмовляти зі мною, всі в один голос твердять, що він був спокійним і небалакучим, але його дуже любили. У нього не було справжніх друзів, і він тримався сам по собі. Я не зуміла виявити жодних живих родичів. І це його остання відома адреса.
– А ключі від дому?
– Були серед речей, залишених на збереження під час прийому у в’язницю. Новий ордер не знадобився – ордер на обшук уже був виданий у зв’язку з його втечею.
– Отже, поліція там уже побувала?
– Тільки щоб перевірити, чи Сонні не подався додому. Хоча ніхто насправді не припускав, буцімто він настільки дурний.
– Ні друзів, ні родичів, ні грошей. У нього не залишається великого вибору. Ти скоро переконаєшся, що в’язні-втікачі, як правило, діють украй нерозумно.
– Знаю, але втеча була здійснена аж ніяк не по-дурному.
– Схоже, так, – визнав Симон.
– Так, – підтвердила Карі. – Сонні Лофтус був відмінником. Він був одним з кращих борців Норвегії у своїй віковій групі. І не тому, що був найдужчим, а тому, що був блискучим тактиком.
– Ти гарно виконала домашнє завдання.
– Ні, – заперечила вона. – Я просто «поґуґлила» його ім’я, переглянула PDF-файли старих газет, зробила кілька телефонних дзвінків. Це не ракетобудування.
– Онде той будинок, – сказав він.
Симон припаркувався, вони вийшли з машини, і Карі відчинила хвіртку.
– Який ветхий вигляд він тепер має, – зауважив Симон.
Перш ніж Карі відімкнула вхідні двері, він витяг табельний револьвер і зняв його із запобіжника.
Симон увійшов першим, зі зброєю напоготові. Він зупинився в коридорі і прислухався. Клацнув вимикачем. Настінний світильник спалахнув.
– Отакої… – прошепотів він. – Нетипово, коли в покинутому будинку є струм. Схоже, хтось нещодавно…
– Ні, – перервала його Карі, – я перевіряла. Відколи Лофтус потрапив
