– Так, він має бути зареєстрований на ваше ім’я. Або на ім’я ваших батьків, скажімо, якщо ви берете телефон для них.
– Гаразд, – сказав покупець. – Дайте мені найдешевший телефон, який у вас є. З передплаченою SIM-картою.
– Як бажаєш, – сказав продавець, облишивши «мін гере» і переходячи на «ти».
Він поклав iPhone на місце і зняв з полиці меншенький мобільний.
– Цей не супердешевий, але він має доступ в Інтернет. Разом із SIM-картою – тисячу двісті крон.
– Доступ в Інтернет?
Тор знову подивився на клієнта. Чоловік не міг бути набагато старшим за нього, але він, здається, геть відірваний від життя. Двома пальцями Тор відкинув своє волосся за вухо. Цей манірний жест він перебрав із «Синів Анархії», після перегляду першого сезону.
– SIM-карта дозволяє блукати Мережею, заходячи зі свого мобільного.
– Хіба я не можу зробити це в Інтернет-кафе?
Тор Йонассон розсміявся. Можливо, вони таки мають спільне почуття гумору.
– Мій бос мені якраз розповів, що в приміщенні, де нині наша крамничка, кілька років тому було Інтернет-кафе. Здається, останнє в Осло…
Клієнт вагався. Тоді кивнув.
– Я беру його.
Він поклав купку банкнот на прилавок.
Тор узяв їх. Банкноти були скоцюрбленими і запорошеними, наче вони десь зберігалися неторканими, впродовж дуже тривалого часу.
– Як я вже казав, я маю побачити особове посвідчення.
Чоловік витяг з кишені документ і передав його продавцеві. Тор зрозумів, наскільки він помилявся. Все з точністю до навпаки. Цей тип аж ніяк не міг бути наркоторговцем. Тор увів його ім’я в свій комп’ютер. Хельґе Сьоренсен. Знайшов його адресу. Повернув посвідчення, разом з рештою, офіцерові пенітенціарної служби.
– Ви продаєте батарейки до цього? – поцікавився той, показуючи якийсь сріблястий пристрій.
– Що це? – запитав Тор.
– Програвач CD, – відповів чоловік. – Я бачу, ви продаєте до них навушники…
– Справді? – спантеличено озирнувся Тор на гарнітури до iPod’ів на полиці.
Він витяг з музейного девайса дві старі батарейки. Знайшов дві акумуляторні Sanyo типу АА, вклав у програвач і натиснув клавішу відтворення. З навушників почувся пронизливий гул.
– Це акумуляторні батареї.
– Це означає, що вони не сконають, як старі?
– Ні, вони теж сконають; але ці повстануть з мертвих.
Тору видалося, що він побачив усмішку в тіні каптура. Чоловік скинув каптур і надів навушники.
– Depeche Mode, – сказав він, широко усміхаючись, і сплатив за батарейки.
Тоді повернувся і вийшов з крамнички.
Тора Йонассона вразило, що обличчя під каптуром виявилось таким приязним. Він сам не знав, чому, власне, це його так вразило. Тор підійшов до нового клієнта і запитав, чим він може сьогодні служити «мін гере». І десь уже тільки ближче до обідньої перерви зрозумів, що його вразило не те, яке приязне обличчя під каптуром, а те, що воно навіть віддалено не схоже на обличчя з фотографії на особовому посвідченні.
Що робить обличчя привабливим? – питала себе Марта, дивлячись на молодого чоловіка у віконце приймальні. Можливо, просто слова, які він вимовив. Більшість приходять до приймальні по бутерброд, чашку кави або щоб поговорити про свої реальні чи уявні проблеми. А якщо не заради згаданого, то з контейнером, повним уживаних шприців, які вони хочуть здати в обмін на стерильні. Але цей новий пожилець щойно повідомив їй, що він обмірковував її питання із вступної співбесіди стосовно його планів на майбутнє… Так, тепер він їх має. Він намірився шукати роботу. Але для цього йому треба мати професійний вигляд, діловий костюм. Він бачив такі у комірчині. То чи не міг би він позичити…
– Звісно, так! – вигукнула Марта, підхоплюючись.
І повела його в комірчину.
Її хода була зараз легкою, як ніколи, впродовж багатьох останніх років. Правда, це може бути лише його короткочасна примха, проект, якого він зречеться, наштовхнувшись на першу перешкоду; але це було принаймні щось, це була надія, перерва в безжально односторонньому русі в бездонну прірву.
Вона сиділа на стільці біля дверей у вузькій комірчині і дивилася, як він приміряв костюмні штани перед прихиленим до стіни дзеркалом. Він міряв уже третій костюм.
Колись група політиків з міської ради відвідала Центр з метою заспокоїти себе і пересвідчитися, що рівень життя в соціальних житлових об’єктах Осло більш ніж просто адекватний. У комірчині один з них поцікавився, навіщо Центру стільки костюмів, припустивши, що цей тип одягу навряд чи доречний для тутешніх пожильців. Політики ладні були пожартувати на цю тему, однак Марта з посмішкою відповіла: «Тому що наші мешканці набагато частіше від вас бувають на похоронах».
Новачок був худий, але не тендітний, як їй спершу здавалось. Зараз вона бачила у нього рельєфні м’язи під шкірою, коли він підняв руки, щоб надіти одну з сорочок, що вона для нього підібрала. На ньому не було татуювань, але його бліда шкіра була всіяна слідами від уколів. На зворотному боці колін, на внутрішній поверхні стегон, на ступнях, збоку на шиї.
Він надів піджак й оглянув себе, перш ніж обернутись до неї. Це був костюм у тоненьку смужку, що його заледве встиг кілька разів одягти попередній власник. Мода змінилася, і він – з доброти душевної і гарного смаку – пожертвував костюм Центру разом з рештою торішнього гардероба. Костюм був ледь-ледь завеликий на молодого чоловіка.
– Ідеально, – засміялась вона і заплескала в долоні.
Він усміхнувся. І щойно усмішка досягла очей, наче електронагрівач увімкнувся. То була такого роду усмішка, що розслаблює напружені м’язи і заспокоює ображені почуття. Саме та усмішка, якої гостро потребує той, хто страждає на втому співчуття. Потребує, але – досі їй це не спадало на думку – не може собі дозволити. Вона відвела погляд від його очей і оглянула його з голови до ніг.
– Прикро, що я не маю для тебе жодних пристойних черевиків.
– Ці теж нормальні, – постукав він об підлогу підбором своєї синьої кросівки.
Вона усміхнулася, але цього разу уникаючи дивитись йому в очі.
– І тобі треба підстригтись. Ходімо.
Вона пішла за ним угору сходами, назад до приймальні, всадовила його на стілець, накрила двома рушниками і знайшла кухонні ножиці. Вона намочила його волосся водою з кухонного крана і розчесала своїм власним гребінцем. І, супроводжувані коментарями і жартівливими пропозиціями дівчат з адміністрації, жмутки волосся стали падати на підлогу. Кілька пожильців зупинились біля віконця приймальні, нарікаючи, мовляв, їм ніколи не пропонували стрижку, то чого ж це до новачка таке особливе ставлення?
Марта відмахувалась від них, зосередившись на перукарській справі.
– Де ти шукатимеш роботу? – спитала вона і подивилась на тоненькі білі волосинки на шиї.
Тут
