Убивчий білий - Джоан Роулінг
— Чизвелл згадував про сина, який загинув у Іраку? — спитала вона, мов людина, яка намагається приховати недоречний сміх за кашлем.
— Так,— відповів Страйк.— Фредді явно був його мазунчиком, що не свідчить на користь його здорового глузду.
— Що ти хочеш сказати?
— Фредді Чизвелл був лайно лайном. Я розслідував чимало смертей при виконанні, й ніколи в мене стільки разів не питали, чи не підстрелили офіцера його власні солдати.
Робін це аж шокувало.
— De mortuis nil nisi bonum[7]? — спитав Страйк.
Робін трохи підучила латину, поки працювала на Страйка.
— Ну,— тихо сказала вона, вперше віднайшовши у своєму серці жалість до Джаспера Чизвелла,— не можна чекати, що батько говоритиме про нього погано.
Розійшлися в кінці вулиці — Робін пішла купувати контактні лінзи, Страйк рушив до метро.
Після розмови з Робін настрій був на диво гарний: поки обговорювали нову справу, раптом виступили на поверхню обриси їхньої давньої дружби. Страйкові сподобався її захват від думки, що треба буде працювати в Палаті громад; приємною була роль людини, яка це запропонувала. Йому навіть сподобалося те, як вона піддавала сумнівам його висновки щодо історії Чизвелла.
Уже заходячи на станцію, Страйк раптом розвернувся вбік, розсердивши цим бізнесмена, який дихав йому в потилицю. Сердито цокнувши, чоловік ледь уникнув зіткнення і, пирхаючи, зайшов на станцію, а байдужий Страйк притулився до нагрітої сонцем стіни і задоволено відчув, як тепло просочує куртку, поки він дзвонить детективу-інспектору Ерику Вордлу.
Страйк сказав Робін правду. Він не вірив у те, що Чизвелл задушив дитину, однак у його реакції на історію Біллі було щось беззаперечно дивне. Дізнавшись від міністра, що родина Найтів жила неподалік його родинного гнізда, Страйк мав певність, що «малим» Біллі був в Оксфордширі. Першим логічним кроком у полегшенні своєї тривоги щодо рожевої ковдри було дізнатися, чи не зникали зо два десятки років тому в тих місцях діти, яких потім так і не знайшли.
11
Потопімо всі наші спогади у відчутті свободи, у радості, у пристрасті.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Лорелея Беван мешкала в еклектично умебльованій квартирі над власною успішною крамницею вінтажного одягу в Камдені. Страйк прийшов о пів на восьму, маючи пляшку «піно нуару» в одній руці, а другою притискаючи до вуха мобільний. Лорелея відчинила, добродушно усміхнулася знайомому видовищу — Страйк на телефоні,— поцілувала його, забрала вино й повернулася на кухню, звідки приємно пахло пад-таєм.
— ...чи спробуй узагалі проникнути в «ОПІР»,— інструктував Барклея Страйк, зачиняючи по собі двері та йдучи до Лорелеїної вітальні, де висіла велика копія портрета Елізабет Тейлор Енді Воргола.— Я тобі все перешлю, що маю на Джиммі. Він — учасник кількох груп. Не знаю, чи десь працює. Завсідник пабу «Білий кінь» у Вест-Гемі, наче вболіває за місцеву команду.
— Могло бути й гірше,— відповів Барклей; говорив тихо, бо щойно поклав спати дитину, в якої різалися зуби.— Наприклад, Челсі.
— Доведеться зізнатися їм, що служив,— сказав Страйк, опустившись у крісло і зручно піднявши ногу на квадратний пуфик.— По тобі видно.
— Нема проблем,— відповів Барклей.— Скажу, що я був такий бідося-хлопчик, типу не знав, куди лізу. Ліваки таку ахінею обожнюють. Хай мене поопікають.
Усміхнутись, Страйк дістав цигарки. Попри первісні сумніви, він починав думати, що Барклей — то все ж таки вдалий вибір.
— Гаразд, відбій, поки я тобі знов не подзвоню. Гадаю, то буде в неділю.
Коли Страйк поклав слухавку, прийшла Лорелея з келихом червоного для нього.
— Помогти тобі на кухні? — спитав Страйк, але з місця не зрушив.
— Ні, будь тут. Там уже скоро,— усміхнено відповіла вона. Страйкові сподобався її фартушок у стилі п’ятдесятих.
Лорелея повернулася на кухню, а Страйк закурив. Сама Лорелея не палила, але була не проти Страйкових цигарок марки «Бенсон-енд-Геджес» — тільки б користувався кітчевою попільничкою з грайливими пуделями, яку вона спеціально поставила.
Курячи, Страйк визнав, що заздрить Барклею, який прикинеться своїм у групі Найта з його колегами-ліваками. У військовій поліції Страйк такі завдання обожнював. Він згадав Німеччину і чотирьох солдатів, які зв’язалися з крайнім правим угрупуванням. Страйк спромігся переконати їх, що розділяє їхню віру в етно-націоналістичну супердержаву, проникнув на зібрання і провів чотири арешти; обвинувачення тих персонажів його особливо потішило.
Увімкнувши телевізор, він трохи подивився новини на четвертому каналі, п’ючи вино і курячи в очікування пад-таю та інших чуттєвих насолод. Мить, коли Страйк має змогу насолодитися тим, що багато інших трударів мають за належне, але що йому випадає рідко: відпочинком, полегшенням, які приносить вечір п’ятниці.
Страйк познайомився з Лорелеєю на дні народження Ерика Вордла. Вечір був дещо ніяковий, бо там Страйк уперше побачив Коко після того, як по телефону їй сказав, що нових побачень не хоче. Коко страшенно напилася; о першій ночі, коли Страйк сидів на дивані, поринувши в розмову з Лорелеєю, вона пройшла через кімнату, виплеснула на них вино зі свого келиха й вибігла в ніч. Страйк не знав, що Коко і Лорелея — давні подруги, поки на ранок не прокинувся в Лорелеїному ліжку. Він вирішив, що то проблема Лорелеї, а не його. Та, вочевидь, вирішила, що обмін цілком чесний (бо Коко більше не бажала її знати).
— Як ти це робиш? — спитав при наступній нагоді Вордл, щиро здивований.— Божечки, я б хотів знати твою...
Страйк звів насуплені брови, і Вордл ніби вдавився спробою зробити комплімент.
— Та яка там таємниця,— сказав Страйк.— Деяким жінкам просто подобаються жирні одноногі мужики з лобковим волоссям на голові й поламаними носами.
— Що ж, погано працює вітчизняна психіатрія, якщо вони вільно блукають вулицями,— мовив Вордл, а Страйк засміявся.
Лорелею справді так звали, але не на честь міфічної рейнської русалки, а на честь героїні Мерілін Монро з фільму «Джентльмени воліють білявих», який любила її мама. Коли вона йшла вулицею, чоловіки задивлялися, але Лорелея не викликала ані глибокої туги, ані жагучого болю, яких завдавала Страйкові Шарлотта. Він не тав, чи то Шарлотта так притлумила його здатність до глибоких почуттів, чи просто Лорелеї бракувало якихось чарів. Ані Лорелея, ані Страйк не казали «я тебе кохаю». У випадку Страйка річ була в тім, що він вважав її бажаною і приємною, але не міг сказати таких слів щиро. Він сподівався, що в Лорелеї історія
