— «Рим усіх і кожного грабує ганебно; пресвята курія — то ринок мерзенний! Там права сенаторів продають відкрито, там усього досягнеш, як гаман набитий…»
— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку, але він лише посміхнувся:
— «Лиш презент відкриє шлях усім твоїм проханням. Якщо хочеш діяти — дій подаруванням. У цьому твій наступ, в цьому — оборона. Гроші ж бо промовистіші і за Цицерона…»
— І ці дикі варварські рими, — не витримав я, — ви, брате Ансельме, наважуєтеся вимовляти вголос! Це ви називаєте поезією?
— Ні, це я називаю Римом! — відрубав італієць, і я зрозумів, що краще не заглиблюватися. Тому що далі в цьому відомому мені вірші йшлося про самого Його Святість.
— Чуй, брате Октавію, — П’єр несподівано прийшов мені на допомогу. — Ти краще розкажи, як там у вас у Неаполі? Суворо?
— Не «чуй», а «слухай», — втрутився я, радіючи, що суперечку про сучасну поезію закінчено. — А ще краще — «скажи».
— Ми теж кажемо «слухай», — заступився брат Октавій. — Порядки в нас суворі, брате Петре. Чув я, що в Королівстві Французькому так суворо тільки в славетному Клерво в отця Бернара.
— Справді? — зацікавився Ансельм. — Це в Неаполі? В обителі Святого Роха? Та бути такого не може!
— Істинно так, брате Ансельме, — зітхнув наш супутник.
— У отця Джеронімо? — італієць розвів руками. — Ну, здивували, брате Октавію! Чи отець Джеронімо вже не абат в обителі Святого Роха?
Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.
…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.
Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.
— Що не дає вам заснути, люб’язний брате? — поцікавився я. — Чи не ваші філологічні штудії?
Ансельм гмикнув:
— Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.
— І там немає ніякої обителі Святого Роха, — посміхнувся я.
— Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.
— Вона, — стиха уточнив я.
Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.
Я похитав головою.
— Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?
— З трьох капловухих із Сен-Дені! Ну, це ж треба!
— Ну, не такі ми вже й капловухі… До речі, гідний брат Октавій говорить як житель півночі? У Мілані говорять так само?
— У Мілані? — Ансельм мить роздумував, а потім присвиснув:
— У Мілані? Тіно Міланець, жонглер! І його дочка!
— …яку розшукують по всьому графству Тулузькому. І що ми будемо робити, брате Ансельме? Як ми вчинимо із грішною рабою Божою Анжелою?
Ансельм знизав плечима. Схоже, це питання було йому малоприємне. Мені, зізнатися, теж.
— Вона злодійка, — нагадав я. — До того ж обікрала храм.
— Ото лихо! — пробурмотів італієць. — Подумаєш!
Я хотів був гідно висловитися з цього приводу, але згадав про подарунок, який Його Світлість надіслав монсеньйорові Рене. Так, ризниця сільського храму порівняно із цим — дрібниці.
— Ходімо, — вирішив я, — поговоримо.
Наш супутник спав чутливо. Щойно Ансельм легко торкнувся руки «побратима» з Неаполя, той, — точніше, та — миттю розплющила очі.
— Брате Октавію! — стиха покликав я, намагаючись не розбудити ГГєра. — Треба поговорити.
У темних очах на мить майнув переляк, але потім «брат Октавій» спокійно підвівся, насунув глибше каптур, пройшов за нами до краю галявини. Ансельм завбачливо тримався збоку, загороджуючи шлях до втечі. Втім, «побратим» і не збирався втікати. Ми присіли на траву, і я, озирнувшись на нормандця-хропуна, почав:
— Брате Октавію! Як то кажуть, троє становлять колегію. Ми із братом Ансельмом ніяк не могли дійти єдиної думки щодо одного важливого питання, а тому наважилися потурбувати вас. Питання суто теоретичне, можна сказати, догматичне. Ми розраховуємо на ті глибокі знання, які ви, мій брате, отримали в обителі Святого Роха під егідою гідного абата Джеронімо.
«Брат Октавій» незворушно кивнув.
— Уявімо собі цілковито неймовірну ситуацію. Троє братів мирно подорожують у своїх справах і раптом зустрічають на своєму шляху велику грішницю, котру розшукують можновладці… Ну, скажімо, якусь Анжелу, дочку жонглера Тіно Міланця. Як вчинити їм? Вони — не судді й не вартові, але не хочуть порушувати закон і переховувати злочинницю. З іншого боку, їм не буде приємно, якщо цю грішницю привселюдно бичуватимуть на головній площі Тулузи, а потім затаврують і відправлять у підземелля до кінця днів.
— Це складне питання, — мені здалося, що «брат Октавій» гірко посміхнувся. — Може, ці троє братів захочуть отримати викуп від грішниці? Гроші… або ще щось — що зазвичай потрібно чесним братам від грішниць.
Я мимохіть здригнувся — в її голосі
