– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.
Розділ 13
– Він уже спускається, – гукнула реєстратор до Симона і Карі, які сиділи на шкіряному дивані під велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути світанком.
– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотіла Карі.
– На небесах Господь вирішує, що є час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу під верхню губу. – Як гадаєш, скільки коштує картина на зразок цієї? І чому обрали саме її?
– Придбання творів громадського мистецтва [14], як відомо, є способом прихованого субсидування посередніх художників нашої країни, – прорекла Карі. – Покупцям байдуже до того, чим оздоблені стіни їхніх кабінетів, за умови, що живопис за тоном відповідає умеблюванню і їхньому бюджету.
Симон глянув на неї скоса.
– Тобі ніхто не казав, що ти іноді висловлюєшся так, наче повторюєш завчені напам’ять цитати?
Карі у відповідь криво посміхнулась.
– А жувальний тютюн – невдала заміна курінню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо її одяг просмердів цигарковим димом?
Симон усміхнувся і похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднішньої молоді за гумор.
– Дотепний здогад, але ти помиляєшся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в житті якомога довше. І вона не знає, що я смокчу тютюн. Я тримаю свій снус на роботі.
– Анне, впускай їх, – гаркнув хтось.
Симон подивився на тамбур, де чоловік у мундирі й кашкеті, яких не посоромився б навіть президент Білорусі, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих ґратах.
Симон підвівся.
– Потім вирішимо, чи випускати їх, – докинув Арілд Франк.
З того, як ледь помітно закотила очі реєстраторка, Симон зрозумів, що дотеп дуже старий.
– То як відчуття, коли знову повертаєшся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи відвідувачів через тамбур до сходів. – Ти ж тепер у відділі боротьби з економічною злочинністю, здається? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звідти витурили.
Симон навіть не силкувався розсміятись у відповідь на умисну образу.
– Ми прийшли з приводу Пера Волана.
– Мені доповіли. Я гадав, справа закрита?
– Ми не закриваємо справу, доки вона не розкрита.
– Нова тенденція?
Симон зобразив посмішку, стиснувши губи.
– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своєї загибелі приїжджав сюди, щоб відвідати ув’язнених?
Франк відчинив двері до свого кабінету.
– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, він виконував свої обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевірити журнал відвідувачів.
– Так, будь ласка. І ще нам потрібен список тих, з ким він того разу спілкувався.
– Боюся, я не можу назвати кожного, з ким він перемовився кількома словами.
– Ми знаємо прізвище принаймні однієї людини, з ким він бачився того дня, – втрутилась Карі.
– Он як? – сказав Франк, сідаючи за стіл, з яким не розлучався впродовж усієї своєї кар’єри (навіщо марнувати громадські кошти?). – А ви, фрекен, якщо хочете побути з нами, подайте, будь ласка, кавові чашки з шафи, доки я перевірю журнал.
– Дякую, але я не вживаю кофеїн, – відказала Карі. – А його звати Сонні Лофтус.
Франк подивився на неї спантеличено.
– Ми хотіли запитати, чи не можна б його відвідати в камері? – підхопив Симон.
Він усівся, не чекаючи, доки йому запропонують стілець. Подивився на побуряковіле обличчя Франка.
– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що він утік.
Симон здогадався, що Франк вигадує гостру відповідь, але випередив його.
– Він цікавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу після візиту Волана робить смерть останнього дедалі підозрілішою.
Франк смикнув комір своєї сорочки.
– Звідки вам відомо, що вони зустрічалися?
– Всі поліційні допити зберігаються в загальній базі даних, – сказала Карі, що так і залишалася стояти. – Коли я переглядала матеріали на Пера Волана, то побачила, що його ім’я випливло на одному з допитів у зв’язку з втечею Лофтуса. На допиті Густава Ровера.
– Ровер щойно звільнився. Його допитали тому, що він розмовляв із Сонні Лофтусом незадовго до втечі. Ми хотіли знати, чи Лофтус не сказав нічого, що дало б нам уявлення про його наміри.
– «Ми», «нам», – здивовано підняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота поліції – і винятково наша – ловити в’язнів-утікачів, а не ваша.
– Лофтус мій в’язень, Хефасе.
– Схоже, Ровер не надто вам допоміг, – сказав Симон. – Але він згадав на допиті, що в мить, коли він саме виходив від Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.
Франк знизав плечима.
– Що з того?
– От ми й зацікавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а інший втік.
– Імовірно, звичайний збіг.
– Імовірно. Франку, тобі відома особа на ім’я Хуґо Нестор? Також відомий як Українець?
– Я чув таке ім’я.
– Приймається за ствердну відповідь. Чи є підстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний із втечею?
– У який, наприклад, спосіб?
– Наприклад, допомігши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язниці і тим спровокувавши втечу?
Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, він занурений у свої думки.
Краєм ока Симон помітив, що Карі перевіряє текстові повідомлення у своєму мобільному.
– Я знаю, як нагально вам потрібен результат, але у цьому ставку ви впіймаєте облизня, – сказав Франк. – Сонні Лофтус утік цілковито з власної ініціативи.
– Оце так! – вигукнув Симон, відкинувшись на спинку стільця і склавши разом пальці обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тікає не звідкись, а зі Статена… без жодної допомоги?
– Гм… Хочеш парі на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.
І його обличчя розпливлось у посмішці, коли Симон забарився з відповіддю.
– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти більше не закладаєшся. Відтак дозвольте мені показати вам вашого «звичайного любителя».
– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усі офіцери в диспетчерській лежать долілиць на підлозі, а Йоганнес відмикає всі двері у в’язниці.
Екран був розділений на шістнадцять вікон – по одному для кожної камери – і таким чином показував різні відділення в’язниці. У нижній частині екрана було зображення годинника.
– Осьде він виходить, – показав Франк на вікно, що відображало один з тюремних коридорів.
Симон і Карі побачили молодого чоловіка, що вийшов з камери і незграбно побіг на камеру. На ньому була біла сорочка, яка сягала майже колін, і ще Симонові подумалося, що перукар у хлопця навіть гірший, ніж у нього самого: зачіска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знімали.
Молодий чоловік зник з кадру. І за мить
