Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

У двері стукають. Заходить лейтенант. Приносить мені теку з матеріалами.

— А списки?

— Їх ще не принесли.

Лейтенант стоїть і дивиться на мене, мабуть, чекає, що я відповім якимсь жартом. Однак сьогодні мені не до жартів. Він виходить. Неуважно дивлюсь на теку й недбало перегортаю її сторінки. Все знайоме. Але машина крутиться. З'ясовує. Документує.

Натрапляю на купу знімків. Фотознімки огляду. Загальні. Вузлові. Детальні. Готовий сімейний альбом. Хоч і не зовсім повний. Інша справа, коли б можна було спрямувати об'єктив у минуле. Тоді б і знімків було більше. Та й були б вони динамічніші. Й соковитіші. Маринов з розпашілим обличчям всадовив собі на коліна Дору. Маринов і Баєв сидять за столом. Рахують гроші, підписують розписки. Маринов і Димов прогулюються з молодими дівчатками. Долче віта[4]. Коньяк і жіночі ніжки. Маринов упадає коло Жанни.

Жанна також згадується в документах у теці. Не уявно, а чорним по білому. Я тримаю в руках фотознімок, зроблений, певно, кілька років тому. Зовсім молоде й зовсім чисте обличчя. Немає ще ні гриму, ні модної зачіски. Жодної претензійності, сама лише миловидність. Так, живе собі дівчисько… яке може пуститися берега… через одного мертвого негідника. Що скажеш, інспекторе? А що казав старий? «Пиши — самогубство». Старий має рацію: пиши самогубство. Це всіх влаштовує. Від цього ніхто не постраждає. Крім принципу. А принцип нікому не болить…

Підводжусь і враз починаю вимірювати кроками кімнату від стінки до стінки. Ходжу отак, і мої думки ходять разом зі мною. У двері знову стукають. Входить старшина.

Нарешті.

— Ось списки, за якими видавали ціаністий калій протягом останніх трьох років…

Сідаю й квапливо переглядаю списки. Якщо я сподівався зустріти прізвище Колева, то я помилився. Треба було б бути задоволеним. Цей чоловік мені щиро симпатичний. Щоправда, він трохи злий, але ж я теж не добрий. Річ у тім, що вся моя версія полетіла шкереберть. Один пропуск у списку — і все зруйнувалося. Не знаю, чи розумієш ти мене, моя дівчинко?

Аж раптом мій погляд спиняється на одному прізвищі. Не на тому, яке я шукав, а зовсім на іншому. Я про щось розмірковую, потім підхоплююсь, на ходу зриваю з вішалки плащ і вискакую надвір.

Біблійський потоп а апогеї, та в мене немає часу на метеорологічні спостереження. Треба зробити кілька візитів, передусім провідати хворого лікаря.

Зупиняюсь перед закіптюженим фасадом будинку, в якому мешкає мій Паганіні, і йду сходинками вгору, сподіваючись, що віртуоз розтину трупів не мешкає аж на горищі.

Але помиляюсь. Судовий лікар улаштувався-таки на останньому поверсі. Мені відчиняє якась літня жінка, і я йду слідом за нею, гадаючи, що опинюся в похмурій мансарді із запліснявілими книжками й анатомічними табличками на трупах.

Знову помиляюся. Кімната, до якої входжу, має кілька вікон, яскраво освітлена лампами у різнобарвних абажурах, вмонтованих у кутках. Однак що мене вражає найбільше — це безліч різноманітної рослинності. Бегонії, фікуси, лимони й інша зелень, висаджена в горщики різних розмірів, усе це сплітається й звивається вгору аж до стелі.

У глибині цих джунглів замість бенгальського тигра спокійно випростався на канапі мій Паганіні, укритий трьома ковдрами й із компресом на шиї. Віртуоз підводиться й страдницьки всміхається мені:

— Невже я уві сні? — вигукую я. — Чи, може, помилився адресою?.. А чому ж… Власне, все нормально: труп і квіти. Одне до одного. Точно, як на кладовищі… Ну, старий, що ж тебе вхопило?

— Звичайний грип, — заспокоює мене Паганіні охриплим голосом. — Не поспішай робити огляд.

— Звичайний грип, — кажу я повчально, — переносять на ногах… і на роботі…

— З температурою тридцять дев'ять градусів?

— Градуси мають значення тільки в напоях. А я не прийшов до тебе на чергову пиятику. Та нехай буде як буде. Я хочу знати, що ти з'ясував.

— Майже те саме, що й раніше. Старий не бреше. Можливо, він наковтався різних пігулок.

— Яка кількість люміналу?

— Зовсім незначна… на відміну від ціаністого калію. А взагалі підтверджується моя версія.

— Он як! А яка ж була твоя версія? — запитую я, закурюючи.

Паганіні похмуро спостерігає, як я випускаю густу цівку диму.

— Ага, ясно, — кажу я. — Ви пиячили удвох із Мариновим, ти сказав йому, що в нього рак, і, щоб якось втішити нещасного, пригостив його ціаністим калієм… Здається, щось таке…

Судовий лікар почав ворушитись під ковдрами, та я не думаю, що образив його. Цей чоловік просто не вміє сердитись.

— Якщо в тебе забракло фантазії вигадати щось інше, пиши це, — бурчить він. — Взагалі пиши що завгодно, хлопче, тільки не доводь мій невинний грип до агонії.

Він знову із заздрістю поглядає на димок, що йде від моєї цигарки, потім показує на столик, де серед ліків скромно стоїть пляшка коньяку:

— Пригощайся. Візьми маленький аванс на рахунок майбутніх цигарок, якими ти мене частуватимеш.

Та в мене немає часу тут затримуватись. Мені треба зробити ще два візити, які все вирішать. Махаю рукою віртуозові й у супроводі жінки вибираюсь на сходи, а потім майже збігаю вниз. Та яка користь від цієї квапливості, коли ти наприкінці кожного слідства перебуваєш у такому ж нетерпінні, як і під час дебюту багато років тому.

Перший візит забирає в мене чимало часу — головним чином через відстань. Самий же візит, несподівано навіть для мене, виявляється дуже коротким. Що не заважає йому бути змістовним.

Трохи згодом я знову в поліклініці серед вагітних жінок.

Чекаю, поки з кабінету вийде пацієнтка, й подаю голос крізь двері:

— Чи можна до вас?

— Можна, — обертається до мене чоловік у білому халаті.

Це не Колев.

— Я хотів бачити лікаря Колева…

— А Колев з учорашнього дня у відпустці.